Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

1

Клерфе зупинив авто на заправці, перед якою було розчищено сніг, і посигналив. Ворони, що кружляли навколо телефонних стовпів, зняли гучний вереск, а в маленькій майстерні на запліччі хтось клепав молотком бляху. Врешті гуркіт стих, з будівлі вигулькнув хлопчина в червоному светрі й окулярах у сталевій оправі.

– До повного, – сказав Клерфе й вийшов.

– Бензин «Супер»?

– Так. Чи можна ще десь тут перекусити?

Хлопець показав великим пальцем через дорогу.

– Навпроти. Нині на обід їхня фірмова страва – свиняче коліно з квашеною капустою. Зняти ланцюги?

– Навіщо?

– Там вище шосе закрижаніло ще сильніше, ніж тут.

– До самого перевалу?

– Перевалом не проїдете. Від учора його геть засипало. Таким низьким спортивним автом ви не маєте найменших шансів.

– Ні? – сказав Клерфе. – Ти починаєш мене інтригувати.

– Ви мене також, – відбрив хлопець.

Ресторація в готелі просякла запахом старого пива й довгої зими. Клерфе замовив вуджений яловичий окіст, хліб, сир і карафку білого швейцарського вина. Попросив офіціантку занести йому їжу на терасу. Назовні було не дуже зимно. Розлоге небо мало барву тирличу.

– Може, облити ваше авто зі шланга? – запитав через дорогу хлопець. – Щоб я скис, коли йому того не бракує.

– Не треба. Протри тільки вітрове скло.

Авто довго не було мите, і це впадало у вічі. Буря замінила червоний прибережний пил Сен-Рафаеля на капоті та крилах на батиковий узор, сюди додалися вапняні бризки з калюж на шосе центральної Франції, а також болото, яким затраскали авто задні колеса незліченних вантажівок, коли він їх обганяв. «Навіщо, власне, я приїхав сюди? – роздумував Клерфе. – На лижви й так уже запізно. Співчуття? Співчуття – кепський товариш подорожі, та ще гірший у ролі мети. Чому я не їду до Мюнхена? Або до Мілана? Але що б я робив у Мюнхені? А в Мілані? Або деінде? Я втомлений. Утомлений сидінням на одному місці та втомлений прощаннями. А може, я тільки втомлений необхідністю ухвалювати рішення? Але на що я мав би наважитися?» Він допив вино й повернувся до ресторації.

Дівчина за прилавком мила келихи. Опудало козулі дивилося непорушно скляними очима понад її головою на рекламу якоїсь цюріхської броварні на протилежній стіні. Клерфе витягнув з кишені плескату пляшку в шкіряному футлярі.

– Чи можете мені наповнити її коньяком?

– Курвуазьє, ремі-мартін, мартен?

– Мартен.

Дівчина почала чаркою відміряти коньяк. Клерфе попросив ще дати дві пачки цигарок і розрахувався.

– Це кілометри? – запитав хлопець на заправці, показуючи на спідометр.

– Ні, милі.

Хлопець свиснув.

– Що ви робите в Альпах? Чому, маючи таке авто, ви не на автобані?

Клерфе зиркнув на нього. Блискучі скельця окулярів, кирпатий ніс, прищі, відкопилені вуха – істота, яка щойно змінила меланхолію дитинства на всі помилки напівдорослого стану.

– Не завжди треба робити те, що правильно, синку. Навіть коли це усвідомлюєш. У цьому може інколи полягати чарівність життя. Розумієш?

– Нє, – відказав хлопець, шморгнувши носом. – Але телефони аварійної допомоги знайдете уздовж усіх перевалів. Якщо застрягнете, достатньо зателефонувати. Ми вас витягнемо. Тут є наш номер.

– Ви не маєте вже сенбернарів із пляшечками горілки на шиї?

– Нє. Коньяк надто дорогий, а собаки зробилися надто бешкетними. Самі випивали алкоголь. Для цієї мети маємо тепер волів. Здорових волів для витягання авт.

Хлопець, зблискуючи окулярами, витримав погляд Клерфе, який укінці сказав:

– Тебе тільки мені сьогодні бракувало. Альпійський мудрагель на висоті тисяча двісті метрів! Може, на додаток звешся Песталоцці або Лаватер?

– Нє. Ґерінґ.

– Що?

– Ґерінґ. – Хлопець показав зуби, в яких бракувало одного сікача. – Але ім’я маю Губерт.

– Ти, може, родич цього…

– Нє, – перебив його Губерт. – Ми походимо з Ґерінґів базельських. Якби я належав до тих, то не мусив би тут помпувати бензин. Ми б отримували грубу пенсію.

Клерфе помовчав.

– Дивний день, – сказав урешті. – Хто б таке сподівався? Усього найкращого тобі, синку, в наступному житті. Ти був для мене сюрпризом.

– Ви для мене нє. Ви ж автогонщик, правда?

– Чому ти так вирішив?