Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0850-6, 978-617-12-1276-3, 978-617-12-1279-4
- Переводчик: Юлия Микитюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя». Краткое содержание книги:
– Більш-менш, – відказав Ґольманн трохи змішаний.
– Опівдні ви були його протилежністю.
– Саме тому, – сказав Ґольманн. – Хочу знову їздити.
Ліліан відсунула свою тарілку.
– І з ким я тоді відриватимуся вечорами?
– Чоловіків не бракує. І Клерфе врешті також іще є.
– Так. А потім?
– Боріс увечері не прийде?
– Ні, не прийде. Крім того з Борісом не можна відірватися. Я сказала йому, що в мене болить голова.
– Справді болить?
– Так. – Ліліан підвелася. – Сьогодні ввечері я ощасливлю Крокодилицю, щоб усі були щасливі. Я піду спати. В обійми Морфея. Добраніч, Ґольманне.
– Щось сталося, Ліліан?
– Нічого крім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго почуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?
Сестра з нічного чергування закінчила вечірній обхід. Ліліан сиділа на ліжку й пробувала читати. Згодом відклала книжку вбік. Перед нею знову була ніч, чекання на сон, сон, а потім на прокид зі сну й той момент невагомості, коли не розпізнаєш нічого: ні покою, ні самої себе, коли зависаєш у шумі, темряві і є тільки страх, імлавий страх перед смертю, секунди, що тягнуться до нескінченності, – аж врешті вікно повільно набирає знову знайомого вигляду й у чужому хаосі нема вже тіні хреста, тільки знову вікно, і покій є покоєм, а клубок одвічного ляку й безголосого крику знову стає нею, тією, що впродовж свого короткочасного перебування на землі зветься Ліліан Дюнкерк.
Пролунав стукіт. За дверима стояв Чарльз Ней у червоному халаті й капцях.
– Усе готове, – шепнув. – Ходім до Долорес! Прощальне прийняття на честь Єви Мозер.
– Навіщо? Чому вона ще не виїхала? Навіщо їй ще та прощальна урочистість?
– То не вона хоче, а ми.
– Адже ви вже прощалися у їдальні.
– Тільки для видимості, щоб обдурити сестру. Ходи, не будь плакучою вербою.
– Не маю бажання.
Чарльз Ней став на коліно коло її ліжка.
– Ходи, Ліліан, таємнице, виткана з місяця, срібла й палаючого вогню! Якщо ти лишишся тут, будеш злитися, що сама, а якщо ти долучишся до нас, злитимешся, що пішла. Наслідок буде той самий – тому ходи! – Він прислухався до відголосів із коридору й відчинив двері. Чути було, що йде хтось на милицях. Повз двері прошкандибала худа старша жінка. – Усі прийдуть! Уже є Ліллy Стрептоміцин. А ось саме надходить Шірмер з Андре.
Повз них проїхав сивобородий дідок в інвалідному візку, якого штовхав молодик, рухаючись у ритмі чарльстону.
– Сама бачиш, навіть мертві встають з могил, щоб сказати панні Мозер: «Цезарю, роковані на смерть вітають тебе», – виголосив Чарльз Ней. – Забудь на один вечір своє російське походження і пригадай собі свого поштивого валлонського батька. Вдягнися і ходи!
– Я не переодягнуся. Я піду в піжамі!
– Можеш бути в піжамі, але ходи!
Долорес Пальмер жила поверхом нижче. Уже три роки вона займала там апартаменти, що складалися зі спальні, покою і ванної. Платила найвищу платню в санаторії і безсовісно користувалася всіма можливими привілеями, які їй завдяки цьому титулу надавали.
– Маємо для тебе дві пляшки горілки у ванні, – сказала вона Ліліан. – Де ти хочеш сидіти? Біля дебютантки, яка мандрує до здорового життя, чи в гроні залишенців? Вибери собі якесь місце.
Ліліан роззирнулася. Картина була знайома: лампи були затулені хустками, сивобородий обслуговував грамофон, голосник якого був затканий шовковою білизною, щоб занадто не галасував, а Ліллy Стрептоміцин сиділа в кутку на підлозі, бо її відчуття рівноваги було розхитане наркотиками й вона легко переверталася. Інші порозсідалися в штучних, вимушених позах богеми, нагадуючи дорослих дітей, які тайкома сидять уночі довше, ніж зазвичай. Долорес Пальмер була вбрана в китайську довгу сукню, розпороту внизу. Вона мала в собі щось із трагічної краси, чого сама не усвідомлювала. Її залицяльників це баламутило так само, як зводить на манівці марево в пустелі. Вони намагалися бути екстравагантними в той час, коли Долорес не прагнула в принципі нічого більше, крім звичайного життя, дрібнобуржуазного життя зі всілякими люксами. Великі почуття набридали їй, але вона сама їх провокувала й мусила з ними воювати.
Єва Мозер сиділа й дивилась у вікно. Її радісний настрій раптом змінився.
– Тепер рюмсає, – сказала Марія Савіні до Ліліан. – І що ти на це скажеш?
– Чому рюмсає?
– Сама поцікався, ти не повіриш. Вважає санаторій своїм домом.