Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

– Я думаю, навіть пасує, – шепнула вона, дивлячись у дзеркало, після чого повісила сукню на крісло. – Я залишу її ще на кілька хвилин тут. Знімки також. Потім усе заберу. Мені ще треба зазирнути до двадцятого шостого номера. Саме від’їхав.

– Від’їхав?

– Так. Годину тому.

– Хто це двадцятий шостий номер?

– Та мала латиноска з Боготи.

– Мануела?

– Так. Усе відбулося швидко, але цього можна було сподіватися.

– Досить загортати в папери, – сказала Ліліан, роздратована жаргоном, яким послуговувалися в санаторії. – Вона зовсім не від’їхала, вона не живе, померла, її вже немає!

– Звичайно, – відказала збентежена медсестра, поглядаючи крадькома на сукню, яка висіла на кріслі, мов жовтий прапор на кораблі, сигналізуючи карантин.

Ліліан це зауважила.

– Можете йти, – сказала вже спокійніше. – Ви маєте рацію: коли повернетесь, відразу заберете усе.

– Добре.

Ліліан швидко витягнула темні гладкі конверти кліше й підійшла з ними до вікна. Так, справді, вона не вміла їх читати. Далай-лама часто показував їй тільки окремі, на його думку, важливі тіні й забарвлення. Кілька останніх місяців він цього вже не робив.

Ліліан поглянула на виблискуючі сіро-чорні знімки, від яких залежало її життя. То були кістки її плеча, хребет, ребра, то був її скелет – а всередині оте несамовите, похмуре щось, що позначало здоров’я або хворобу. Нагадала собі попередні знімки, імлаві сірі плями, і пробувала їх відшукати. Їй здалося, що розпізнає їх, ба навіть склалося враження, що плями побільшали. Вона відійшла від вікна й увімкнула світло. Потім зняла абажур, щоб мати ще більше світла, і враз почулася так, мовби побачила саму себе, мертву, віддавна в могилі, тіло вже розпалося на сіре порохно, і лише кістки були ще цілими, тільки вони й залишилися. Поклала кліше на столі. «Знову я роблю дурниці, – подумала вона, але всупереч тому підійшла до дзеркала і вдивилася у своє обличчя, її обличчя і не її, подекуди навіть чуже. – Я не знаю себе такою, якою є насправді, я не знаю того, що бачать інші, я знаю тільки цю примару з дзеркала, яка має усе переставлене місцями – правий бік там, де інші бачать лівий, я знаю тільки цю оманливу картину, так само, як я знаю іншу оману, барви й форми… А однак того, що головне, свого скелета, який потихеньку працює в мені, щоб видобутися на поверхню, я не знаю. Тільки це, якщо дивитись на чорне блискуче кліше, тільки це – єдине справжнє дзеркало. – Ліліан помацала чоло та щоку, відчула під пальцями кістки, і здалося, що стирчать вони сильніше, ніж перед тим. – Тіла потроху убуває, з очей починає дивитися та непідкупна й безіменна, а може, й невидима для мене істота, дивиться з-за плеча, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі».