Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0850-6, 978-617-12-1276-3, 978-617-12-1279-4
- Переводчик: Юлия Микитюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя». Краткое содержание книги:
Ліліан висунулася з-під плеча Клерфе.
– А хіба ви не мусите впоратися з цим самостійно перед кожними перегонами?
– Це виглядає більш драматично, ніж є насправді. Я не їжджу, керуючись якимсь романтичним імпульсом. Я їжджу задля грошей і тому, що не вмію нічого іншого, а не задля жаги пригод. Пригод у наш клятий час я мав удосталь, зовсім цього не бажаючи. Ви, мабуть, теж.
– Так, – відказала Ліліан. – Але не тих, що треба.
Враз вони знову почули двигун.
– Він повертається, – сказав Клерфе.
– Так, – кивнула вона та глибоко зітхнула, – повертається. Ви розчаровані?
– Ні. Я хотів тільки, щоб він знову проїхався автом. Востаннє, коли в нім сидів, від дістав свою першу кровотечу.
Ліліан побачила, як блискавично наближається «Джузеппе», і раптом подумала, що не витримає вигляду сяючого обличчя Ґольманна.
– Я мушу повернутися, – квапливо сказала вона. – Крокодилиця мене вже шукає. А коли ви збираєтеся через перевал?
– Коли захочете, – відказав Клерфе.
Була неділя, а неділі в санаторії завжди було важче пережити, ніж будні. Відзначалися вони оманливим спокоєм, позбавленим рутини буднів. Лікарі приходили до покоїв тільки за необхідності, так що пацієнтам могло здаватися, ніби вони здорові. Однак під кінець недільного дня у них наростав неспокій і медсестра часто мусила збирати увечері важко хворих із покоїв, де вони не повинні були опинитися.
Ліліан попри заборону зійшла на вечерю до їдальні, у неділю Крокодилиця зазвичай не контролювала. Вона випила дві чарки горілки, щоб позбутись меланхолії сутінків, але їй це не вдалося. Потім вбрала свою найкращу сукню – одяг помагав інколи більше, ніж будь-яка моральна утіха – але цього разу це теж нічого не дало. Залишалося похмілля, раптовий біль світу та ще суперечка з Богом, якого в горах кожен знав і який приходив і відходив без жодної видимої причини. Похмурий настрій спурхнув на неї, мов темний метелик.
Лише коли зайшла до їдальні, усвідомила собі, звідки він узявся. Приміщення було майже залюднене, а за столом посеред залу сиділа Єва Мозер в оточенні купки приятелів, перед нею стояли пляшки шампанського, а також торт і лежали подарунки, загорнені в кольоровий папір. То був її останній вечір. Завтра вранці вона має виїхати.
Ліліан першої миті хотіла розвернутися, але потім побачила Ґольманна. Сидів сам біля столика, зайнятого трьома вбраними в чорне латиносів, які чекали на смерть Мануели, і помахав їй.
– Я проїхався сьогодні на «Джузеппе», – сказав. – Ви бачили мене?
– Авжеж. А чи крім мене хтось іще вас бачив? Наприклад, Крокодилиця? Або Далай-лама?
– Ніхто. Авто було припарковане на закруті. А хоч би й бачили! Я щасливий. Я думав уже, що не впораюся.
– Сьогодні увечері кожен здається щасливим, – відказала Ліліан з гіркотою. – Самі погляньте!
Ліліан кивнула на столик, за яким сиділа Єва Мозер серед своїх співчутливих і заздрісних приятелів. Жінка нагадувала когось, хто виграв велику суму в лотерею і не може зрозуміти, звідки береться це несподіване співчуття.
– А ви як? – запитала Ліліан. – Уже зміряли собі температуру?
Ґольманн розсміявся.
– У мене на це ще є час. Сьогодні не хочу про це думати.
– Не думаєте, що маєте гарячку?
– Мені байдуже. А крім того, я не думаю, що маю.
«Навіщо я його випитую про такі речі, – подумала Ліліан. – Хіба я йому заздрила так, як усі заздрять Єві Мозер?»
– Клерфе увечері не прийде? – поцікавилася вона.
– Ні. Пополудні до нього хтось приїхав. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому тут нудно.
– Чому ж він не виїде? – роздратовано запитала Ліліан.
– Виїде, але за кілька днів. У середу або в четвер.
– Цього тижня?
– Так. Я припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.
Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно. А що не була цього певна, то вирішила, що той робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.
– Маєте при собі щось випити? – поцікавилася Ліліан.
– Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.
– Хіба ви не привезли горілку опівдні?
– Горілку я дав у свою чергу Долорес Пальмер.
– З чого б це? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом?