Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— Саме так. Необхідною, але не достатньою.
— Задушення Барбари було б достатньою причиною, так? — Юсеф криво посміхнувся. — Розслабся, Бренне, я пожартував, — додав він, побачивши мій вираз обличчя.
— Але папір, який ти тримаєш у руках, аж ніяк не жарт. Він означає, що нам треба готуватися до судового процесу?
— Зле для мене, добре для тебе.
— Що ти маєш на увазі?
— Припускаю, що ти радий нагоді довести до суду круту кримінальну справу. Добра реклама, хіба ні?
Юсеф не зовсім помилявся. Коли того ранку обвинувальний акт ліг на мій стіл, я відчув у грудях гарячий приплив очікування, своєрідну насолоду від отриманої можливості вийти на манеж зі справою, де все покладено на карту. І водночас відчував мандраж. Цю справу конче треба виграти. Якщо пощастить, і якщо я докладу максимум зусиль, то зможу виправдати Юсефа.
— Не має значення, що я думаю і відчуваю, — сказав я. — Справа вже пішла у вільне плавання.
— То й добре, — відповів Юсеф Мардал. — Ми прищемимо щурові хвоста, хай усі знають!
Я нахилився вперед.
— Послухай, Юсефе! Радив би вгамувати пиху й тупу зверхність. Тобі висунули звинувачення в убивстві, і запевняю тебе, цього б не сталося, якби прокурор не був переконаний, що може тебе засудити. Доведеться від самого початку долати шалений спротив, і нам аж ніяк не допоможе те, що ти вважаєш усіх навколо ідіотами.
Він лише усміхнувся, важко відкинувся на спинку крісла, аж ніжки крякнули.
— Твоя проблема, Мікаелю, у тому, що ти граєш за правилами системи. Так не виграють. Думати треба ширше й прислухатися до інтуїції.
— Йдеться про кримінальну справу, а не бійку в забігайлівці.
— За винятком ввічливих фраз та трохи вишуканішого одягу, не бачу великої різниці.
Я відчув, як у мені наростає роздратування.
— Глибоко помиляєшся! Якби не ці правила гри, сидів би ти в тюрмі, аж доки зігнив. І не мало б значення, винний ти чи ні! А знаєш чому? Ага, бо всім, абсолютно всім, було б пофіґ!
Юсеф погордливо розтягнув губи в посмішці.
Довелося зробити над собою зусилля, щоб не дати себе спровокувати. Насилу усміхнувся.
— Я приніс деякі папери, які ти мусиш підписати, — сказав я.
— Що там?
— Дозволи й різні доручення. Я розмовляв з видавництвом, як ми й домовлялися. Вони переведуть гроші на мій клієнтський рахунок.
— Книжка ще продається?
— Наскільки знаю, шаленими темпами. Видавництво просто в екстазі!
Юсеф мав задоволений вигляд, швидко й неуважно погортав папери і підписав, не читаючи.
— Не давай Юдіт відразу багато грошей, — сказав він. — Не варто її балувати.
— Відколи ви разом? — запитав я.
— Коли я був молодим, а вона ще молодшою. Юдіт завжди приходила на наші концерти. Трохи й сама грала, писала гарні пісні, мала свій дівочий, цілком пристойний музичний гурт, а ще найзвабливіший задок на світі. Притягальний... Вона й досі має розкішну дупцю.
Юсеф зареготав, побачивши мій вираз обличчя.
— Не подобається?
Я стенув плечима. Мене вже почали втомлювати його дрібні провокації і постійне шпортання у моїх реакціях на них.
— Час повертатися на роботу, — сказав я, але Юсеф Мардал ще не наговорився зі мною.
— Що там сімейка Тулосів? — запитав він.
— А що з ними?
— Думаєш викликати їх як свідків?
— Навряд.
— Що за херня? Старий Тулос убивця і ґвалтівник, який мене ненавидить! Чому ти недооцінюєш такого свідка?
— Я вже казав, що більше схиляюся до версії, що злочин скоїв Адам Лід. Він мав очевидний мотив убити свою тітку. П’ятнадцять мільйонів крон — багато грошей. А Тулоси... Можливо помста, але це палиця з двома кінцями. Я читав твій вирок і бачив Тьондера Тулоса. Він став калікою довіку. Не хотів би, щоб присяжні занадто прискіпливо акцентували свою увагу на цьому факті.
Юсеф пирхнув.
— Він прикидається, кажу тобі!
— Навіщо йому прикидатися?
— Щоб одержувати пенсію через інвалідність. Ця сімейка — паразити, живуть коштом держави, і завжди так жили!
— Не схоже на симуляцію, Юсефе. Від нього колишнього мало що залишилося, — я затнувся на мить. — Тепер він розжирілий і обрюзглий. Я бачив його стару фотографію на стіні в батьковій хаті. Тьондер був сильним, кремезним чоловіком. Значно кремезнішим за тебе...
Юсеф знову всміхнувся.
— Цікаво, як я його побив?
— Та, трохи, — визнав я.
— Я щойно вже тобі казав: треба думати ширше, бути агресивним і блискавичним. Може, Тьондер і був сильним, як віл, але й дурним він був, як віл. Я просто тицьнув пальцем у темряву й сказав: «Що там?» Старий трюк, але я знав, що Тьондер поведеться. Коли він відвернувся, я вдарив його лопатою. Якби лупнув по голові, він би тільки потрусив своєю бичою головою і потовк мене на квасне ябко, тому я цілився по кісточці ноги й виграв.
— Але ж по голові теж ударив, — завважив я. — Потім... Коли він вже лежав на землі.
Юсеф Мардал байдуже стенув плечем.
— Ти ж сам казав, що він кремезний чолов’яга. Я мусив мати гарантію, що не підведеться.
Він знову голосно засміявся, але вмить посерйознішав.
— Соррі, Бренне! Я знаю, у тебе нелегка робота. Вибач, якщо іноді дратую.
Ось знову цей раптовий перехід від войовничої пихи до майже улесливості. Він завжди трохи збивав мене з пантелику, я ніколи не міг збагнути до кінця його сутності.
— Нормально... — відповів я, підводячись.
Юсеф теж встав, простягнув руку.
— Я вдячний за все, що ти робиш! Направду!
Розділ 28
Юсеф зателефонував наступного дня.
— Чи міг би ти зробити мені одну послугу?
— Яку?
— Дні тут тягнуться дуже довго. Я хотів би тут трохи попрацювати над текстами, які саме в роботі, але вони на хуторі.
— На хуторі? — перепитав я.
— Так, на тому хуторі минало моє дитинство... Тепер там ніхто не живе, але я часто їздив туди, у гори, писати.
— Може, Юдіт змогла б...
— Ні, — категорично заперечив він. — То моє лігво, їй там не місце.
— Далеко?
— Приблизно година їзди.
— Спробую, — пообіцяв я.
— Було б фантастично! Ще перед вихідними, як гадаєш?
— Поїду, щойно з’явиться можливість, окей, Юсефе?
— Звичайно! Як тобі буде зручно.
Я мав би відмовитися, але щось загадкове таїлося в тому чоловікові, що мені завжди було простіше погодитися. Можливо, непохитна впевненість, що інші мають робити йому послуги. Хай там як, але я погодився і тепер жалкував. Я адвокат, а не хлопчик на побігеньках До того ж, навряд чи суд оплатить мені цю поїздку.
Юсеф Мардал намалював просту й зрозумілу карту, та я однаково пропустив поворот з головної дороги. Довелося розвернутися і проїхати ще кілька кілометрів, доки таки знайшов потрібний з’їзд. Нечисленні хатинки в невеличкій долині мали здебільшого занедбаний і нежилий вигляд. Лише на одному хуторі з димаря вився тоненький стовпець сизого диму — хтось там жив відлюдником.
Ще за кілька кілометрів я добрався до напіввідчинених воріт з поламаним висячим замком. Я припаркував авто на узбіччі й далі пішов пішки.
Приємно було розім’яти ноги після довгої їзди. Між коліями від коліс росла трава, у ямах на дорозі стояла брудна дощова вода. Через кілька сотень метрів я з сонця увійшов у тінь, і відразу здалося, ніби температура повітря впала на багато градусів. Хутірець стояв у самому кінці дороги, оточений крутосхилими пагорбами. Я задер голову до неба, оцінив розташування сонця, тіні над дном долини й зробив висновок, що в цю пору року сонячне світло ніколи сюди не сягає.
Навколо пустка й руйновище — окремий світ, світ у собі. Не хотів би я, щоб у такому місці минало моє дитинство.
Подвір’я заросле бур’янами, дуже давно людська нога не топтала трави перед порогом маленького житлового будиночка. Колись його стіни були білими, а карнизи — блакитними. Блакитна фарба облущилася, сіро-чорний грибок розповзся деревиною.