Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— Лише трохи. Вона час до часу працювала для нас на добровільних засадах.
— У чому полягала її робота?
— Ми опікуємося центром для наркозалежних, який називається «Кущ, що палає».
— Чув про нього. Хоча ніколи не розумів, звідки така чудернацька назва.
— Це Бог так об’явився апостолові Павлові на його шляху до Дамаска. Кущем, що палає... — нетерпляче змахнув рукою. — Отже, цей заповіт...
— На жаль, правила заповідання майна дуже суворі, тому заповіт Барбари Бломберґ недійсний.
— Розумію, але, можливо, існує хоч якийсь шанс... ви ж в курсі... Ми дуже добре знаємо її небожа, Адама Ліда. Він не раз перебував у нашому центрі.
— На реабілітації?
— Еге ж... Саме так і познайомилися з Барбарою. Вона мала велику довіру до нашої праці задля наркозалежних людей.
Сейм склав руки на колінах, нахилився трохи вперед.
— Тому вона хотіла заповісти нам певні кошти. Барбара боялася за Адама Ліда. Якби мільйони крон потрапили йому до рук, це означало б неминучу смерть. Він знищив би себе наркотиками всього лиш за кілька місяців. Барбара це знала. Вона була мудрою жінкою. І я подумав, що суд зможе побачити цілісну картину в цій справі й зрозуміти недоцільність успадкування майна небожем.
— Такий шанс, звісно, можливий, — сказав я стримано.
— Ви погодились би нас репрезентувати, пане Бренне?
Я похитав головою.
— Нічим не можу вам допомогти, пане Сейм. Я головний свідок у цій справі, тому не можу водночас представляти інтереси однієї зі сторін. Раджу знайти собі іншого адвоката, якщо маєте намір продовжувати тяжбу за гроші.
Він склав губи купкою, трохи подумав, а тоді підвівся і подав мені руку.
— Розумію, — сказав він. — Дякую, що погодилися присвятити мені свій час.
Розділ 25
— Тьондер Тулос і його батько, — сказав Юсеф Мардал. — Вони могли вбити, щоб перекласти вину на мене.
— Серйозно?
— Цілком. Я багато про це думав. Абсолютно можливо. Вони мене ненавидять і здатні на таку підлість. Уся їхня сімейка...
Тьондер Тулос був бас-гітаристом у блек-метал-гурті «Дунгеон». Вони з Юсефом виростали в одному селі, гралися разом ще хлопчаками. Саме його ледь не до смерті побив Юсеф, за що два з половиною роки відбував кару в тюрмі. Я читав ту справу і бачив фото. Страхітливі фото.
— Непереконливо... — заперечив я.
— Та ти ж сам без кінця ниєш, наскільки неправдоподібно звучить припущення, ніби випадковий злочинець позбавив життя Барбару саме того вечора, коли я був у неї.
— Так, це проблема. Ніхто не повірить, що...
— А якщо все зовсім невипадково? А якщо її вбили саме того дня, щоб звинуватити мене?
— Ти міг би працювати адвокатом, Юсефе, — натягнуто усміхнувся я. — Біда в тому, що подібна теорія може видатися привабливою і слушною лише на перший погляд, але виявиться мертвонародженою на тлі дійсності. Найголовніша моя валюта в суді — достовірність. Якщо я її розтрачу, ми програємо справу.
— Я бачу, куди ти хилиш, і все ж...
— Припущення, ніби хтось хотів убити Барбару, лиш би помститися тобі, неправдоподібне.
— Ти помиляєшся! Вони ненавидять мене! — уперся на своєму Юсеф.
— Не дивно! Он як ти його покалічив... Але виходити з цього, щоб...
— Він говорив бридкі речі про мою матір. Обзивав її останньою шльондрою! Ніхто не має права говорити паскудства про мою матір! Ніхто! Він сам нарвався!
— Про це ані слова не сказано у вироку, ішлося лише про сварку.
— Так і було. Деталі — то вже наша приватна справа. Не думаю, що формулювання змінило б суть. Згадав тільки для того, щоб показати, хто він насправді. Він теж був колись засуджений за насильство. Разом з іще кількома друзяками зґвалтував на святі якусь дівчинку. А батько...
— Що — батько?
— Борд Тулос колись убив жінку.
— Жартуєш?
Важко було збагнути його погляд, хоч рот усміхався.
— Я достеменно знаю, що трапилося тоді, багато років тому. Тьондер ніколи не хотів розповідати, але старий колись давно вбив одну бабу, і це на сто відсотків правда.
Дорога туди зайняла три чверті години. Спершу виїхати з Бергена, потім проїхати Нургордаланнським мостом і далі на північний схід почерез неоковирний, сірий, похмурий світ маленьких убогих хуторів, розташованих упритул до позбавлених архітектурного смаку віл, — свідків давніх бідаків і нових багатіїв. Нафта змінила ці села, принаймні на позір.
Продавчиня у маленькій крамниці приязно всміхалася, видно, зраділа відвідувачеві.
— Звісно, — сказала вона. — Я знаю, де мешкають Тулоси. Проїдете далі ще сто п’ятдесят метрів, а тоді звернете ліворуч і вниз похилою вуличкою. Але їх ще, мабуть, немає вдома. Зазвичай їздять щовівторка до Кнарвіка на закупи. Навряд чи повернуться до другої.
— Ви їх добре знаєте?
— Тьондера — ні, а старий Тулос щосереди грає в карти з моїм дідом.
Щось наче майнуло на її обличчі, незначна, майже непомітна зміна міміки.
— Може, чогось бажаєте? — запитала вона.
— Сьогодні гарна днина... Я візьму морозиво-ріжок, доки чекатиму. З полуницею, не з шоколадом.
Бічну вуличку я знайшов одразу, а потім і подвір’я з доглянутим старим житловим будинком з одного боку і меншим, сучасним будиночком — з другого. Продавчиня мала рацію — удома нікого. Хутір стояв у гарному, захищеному від усіх вітрів місці. Садиба прибрана й охайна. Після зневажливих слів Юсефа я очікував побачити щось зовсім інше. Я сів на лавку. Час до часу на прибережні каменюки внизу, у бухточці, м’яко накочувалися хвилі від катерів, що пропливали неподалік. Чайка вимальовувала в повітрі невидимі візерунки.
Я вже сумнівався, чи було добрим помислом приїхати сюди. Але що робити? Коли я попросив Ґюннара Маркюссена перевірити родину Тулосів, він висміяв мене телефоном.
— Ти забагато начитався книжок, Бренне, — таким був його єдиний коментар.
Я почув звук двигуна ще до появи самого автомобіля, а за хвилину на подвір’я закотився великий, блискучий, доглянутий БМВ. Я встав з лавки. Дідуган з довгим до пліч сивим волоссям вийшов з-за керма, гостро зиркнув на мене, а тоді обійшов «танк» і відчинив пасажирські дверцята. Чоловік, якому старий допоміг вийти з авта, був значно молодший і огрядніший, з такою ж довгою гривою, хіба лиш не сивою. Він нетвердо стояв на ногах.
— Зачекайте хвилинку, — сказав до мене старий.
Підтримуючи хлопця рукою за стан, він повів його через подвір’я. Обидва зникли в найменшому будиночку. Минуло майже десять хвилин, доки старий вийшов знову, сам, і рушив до давньої житлової будівлі, відчинив двері.
— Заходьте, — запросив він мене.
Я послухався, увійшов за ним до надзвичайно гарної оселі. Усе тут було охайним, функціональним, позбавленим милих дрібничок і цяцьок. Чоловік, який багато років живе самітником, подумав я.
— Мікаель Бренне, — назвався я, подаючи руку.
— Я знаю, хто ви, — сказав Борд Тулос.
Я теж знав, що йому шістдесят вісім років, але він ще був міцно збитий, з прямою спиною. Джинсова сорочка випрана і випрасувана. З нагрудної кишені стирчала жовта пачка тютюну. Кулаки нівроку міцні, тильний бік долонь порослий цупким, чорним волоссям.
Мабуть, я мав здивований вигляд, бо він пояснив:
— Ми тут, у глушині, теж читаємо газети. Ви — адвокат Юсефа. Якого дідька вас сюди занесло?
Я відповів запитанням на запитання.
— Що з Тьондером? Напився?
Старий довго й уважно дивився на мене, похитав головою.
— Тьондер випив лише один кухоль пива. Він не п’яний.
— А мені здалося, що п’яний.
— Багато кому так здається, але всі помиляються.
— Тоді прошу вибачення. Він хворий?
Сміх старого нагадував скоріш уривчастий гавкіт.
— Хворий? Можна й так сказати. Він став таким, відколи твій клієнт розкроїв йому голову лопатою.
— О, я не думав... я знав, що його покалічено, але гадав, він оклигав...