Той, хто вбиває

Ключ я знайшов у щілині в фундаменті, як і казав Юсеф. Усередині тхнуло пліснявою і гнилизною — старою хатою, у якій давно ніхто не жив. Я зайшов на кухню. Маленький стіл, застелений червоною клейончастою скатертиною, два червоні пластмасові стільці, синій дерев’яний ослін, помальований на біло, стародавній креденс. З цікавості я почав відчиняти кухонні шафки. В одній — розмаїті горнятка й тарілки, надщерблені чи потріскані. У другій — три пачки меленої кави. В одному кутку — допотопний умивальник з іржавими плямами на дні. Я відкрутив крана, але з нього навіть краплі води не впало.

Кімната була зовсім крихітна: канапа і два фотелі навколо журнального столика. Димар чавунної грубки на дрова вивалився зі стіни. Під одним вікном стояв стіл зі стосиком аркушів паперу — усе, як казав Юсеф. Я бігцем їх погортав. Кілька рядків англійською могли бути словами до пісень, кілька сторінок з окремими, не пов’язаними між собою реченнями, решта — густо списані текстами. Я стенув плечима, згріб усе докупи й поклав у пластикову торбинку, яку прихопив з собою.

Під короткою стіною стояв педальний орган. Я двічі натиснув ногою на одну педаль, пройшовся пальцями по клавішах, але видобув лише важке, астматичне хрипіння.

Потім подався на другий поверх. Дві спальні по обидва боки від сходів. Одна — з побіленими стінами й двоспальним ліжком без матраців. Друга — менша, небілена, зате з постіллю на ліжку, ковдрою та подушкою.

Кімната Юсефа, подумав я.

Якщо я сподівався, що Юсефова спальня щось мені про нього розкаже, я помилився. Там зовсім нічого не було, ні картин, ані плакатів, ані навіть фіранок на вікні — лише мертва комашня на підвіконні. Я виглянув через брудну шибку надвір — сірі скелі. Коли обернувся назад, в око впали якісь літери, вирізані на дерев’яній стіні біля ліжка. Я нахилився, відчув кислий запах постільної білизни. ЛК, РМК, СЛЛ, КФ, РК. Хтозна, що воно таке, літери могли означати все, що завгодно.

Я зійшов донизу, замкнув за собою двері, поклав на місце ключа. Я достатньо надивився на цей забутий Богом хутір, та все ж перетнув подвір’я і зазирнув до невеличкої стодоли. Вона була майже порожня. Під однією стіною стояв припертий плуг, напевно, від трактора, з балок під дахом звисали іржаві ланцюги, у кутку — домашній реманент, коса, кувалда, лом. У пень, на якому кололи дрова, застромлена сокира, теж іржава. Я узявся за древко, але лезо сокири наче вросло в колоду. Я щосили потягнув, і сокира зненацька вискочила, аж я поточився назад. Я відклав її на штабель дров.

Двері праворуч стояли відчинені. Я заглянув у темряву, ледь роздивився бетонну підлогу, трухляві дошки, кілька стійл для худоби. Стара кошара.

Гнітюче місце. Цілком могло породити вбивцю, додумалось мені, але тут же схаменувся, усвідомивши безглуздя своєї думки. У Західній Норвегії, у Вестланні, таких злиденних хуторів на безлюдді купа. Там колись жили переважно роботящі й чесні люди.