Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— А вам що до того?
Я пояснив, що розшукую Яна Уве Уґланна.
— Янну? А вам що до нього?
— Я адвокат, захисник у суді, — пояснив я терпляче.
— Йому треба до суду?
Жінка, вочевидь, подумала, що я адвокат Янну, я ж не бачив причини їй заперечити.
— Ага! Зовнішній дверний дзвінок не працює. Заходьте в під’їзд і стукайте у двері помешкання.
— Тебе звати Ян Уве Уґланн?
У шпарці дверей — бліде обличчя, погляд з-під кошлатої шевелюри.
— А ви хто?
— Адвокат Бренне. Треба поговорити про одну справу.
Обличчя зникло, задзвенів ланцюжок, двері відчинилися. У квартирі смерділо зіпсутою їжею і немитими людськими тілами. Кошлата голова повела мене до напівтемної вітальні, наступаючи на картонні пачки з-під піци, копаючи пляшки з-під лимонаду, видно, навіть не помічаючи цього.
— До тебе гості, Янну, — звернулася кошлата шевелюра до чоловіка, який куняв у кутику канапи.
Голова Яна Уве Уґланна сіпнулася вгору й поволі знову опала на груди.
— Хто ви? — запитав я чоловіка, який впустив мене до помешкання. — Випадково не Стейн Нільсен?
Так звали одного з тих, хто надав алібі Адамові Ліду.
— Чого питаєте? Хто ви такий, урешті-решт?
Я пояснив, спробував крізь мур тупої недовіри пробитися до людей, які весь свій час проводять у середовищі, де ніхто не покладається одне на одного, а дружба нічого не вартує, коли настає ломка.
— Добре-добре, допетрав, — зрештою сказав «кошлатий». — Так, я Стейн Нільсен. Так, Адам був того вечора разом з нами.
— Якого вечора?
Руки Стейна окреслили дивні кола в повітрі.
— Ну, того вечора. Про який випитував нас коп. Ми всі тут зависали: я, Адам, Янну і вона... з голови вилетіло, як її...
— Жанетте Коста?
— Точно! Ми тут були весь вечір.
— Дату пам’ятаєш?
— Нє... не дуже. Але то було того дня, коли Адамова тітка пішла до праотців.
— Звідки знаєш, що то був саме той вечір?
Чоловік завагався.
— Вони ж сказали.
— Поліція?
— Хто ж іще?
— Гаразд! Дякую! Знаєш, де живе Жанетте?
— Зеленого уявлення не маю... Я її не знаю, Янну знає.
Я присів навпочіпки біля Яна Уве. Рот напіврозтулений, очі заплющені. Спить?
— Яне Уве! — голосно покликав я.
Голова поволі піднімалася, міліметр за міліметром. Я помітив на його щоці відкриту рану, вкриту сукровицею.
— Що? — в’яло промимрив він.
— Де Жанетте?
Чоловік щось пробурмотів. Я нахилився ближче, попросив повторити.
— Не знаю, давно її не бачив.
Я зітхнув і підвівся. Вийняв з гаманця візитівку, написав на звороті: «Жанетте, зателефонуйте мені, це важливо» і подав Стейнові Нільсенові.
— Можеш їй передати, якщо побачиш? — попросив я.
— Sure thing! — відповів він і, не дивлячись, поклав візитівку на стіл.
Я відчув велику полегкість, коли нарешті вийшов з помешкання. Навіть викидні гази на Дамсґордсвеєн здалися свіжим повітрям після затхлості притону. Тепер я зрозумів, чому стенограми допитів здалися мені однаковими. Усі свідки були пропащими наркоманами, залежними від щоденних ін’єкцій героїну. Адама Ліда, звісно, відпустили, але його алібі не варте й ламаного гроша.
Не мало ніякого значення, був Адам Лід того дня серед своїх друзів-наркоманів чи ні. Ці людці завжди страждали поганою пам’яттю, вірити їм не можна. Того дня, коли я не зміг би у відкритому суді вщент розгромити пояснення таких свідків, як Ян Уве Уґманн і Стейн Нільсен, мене треба було б негайно вислати на пенсію.
Розділ 24
— То які козирі має поліція? — запитала Сюнне. — Підсумуй для мене, будь ласка. Минула вже восьма година вечора, ми обоє працювали допізна. Я ще раз ґрунтовно пройшовся справою Мардала в пошуках недобачених деталей, розмірковував, як далі вибудовувати процес. Рядки на густо списаних сторінках почали розпливатися перед очима. Тоді я встав з-за столу і почвалав до Сюнне. Вона з вдячним зітханням відразу відклала свої папери.
— Що вони мають? Те ж саме, що й на початку. Юсеф Мардал, без жодного сумніву, був на місці злочину того вечора, коли вбили Барбару.
— Цього недостатньо, щоб посадити його за вбивство.
— Ну, я не був би таким певним, — сказав я. — Вони мають вбивство на сексуальному ґрунті й сперму Юсефа на місці злочину.
— Секс був добровільний, — відразу заперечила Сюнне. — Секс не робить його вбивцею.
— Є ознаки зґвалтування. Розриви у вагіні й анусі.
— Що на це каже твій клієнт?
— Що їй подобався грубий секс.
Сюнне скривила бридливу гримасу.
— Принаймні таке він дав пояснення. Бувають любителі, ти ж знаєш.
Сюнне замислилася.
— А з часом як?
Я знав, що вона мала на увазі.
— Ні так ні сяк... Її могли вбити в тому часовому проміжку, коли Юсеф, як він стверджує, був у неї, але могли й пізніше. Один сусід каже, що бачив його авто, припарковане внизу вулиці, ще довго після того, як Юсеф нібито покинув помешкання Барбари. Але ніхто не може цього підтвердити.
— Все неясно, одним словом. А мотив? Навіщо йому вбивати Барбару?
— Ну, от, власне, — мотив... Жодного розумного пояснення. Як на мене, прокурор може стверджувати, що злочинець перебував у стані афекту, задурманений збудженням й приступом жорстокості, і скоїв убивство на сексуальному ґрунті.
— А твій клієнт брутальний чоловік?
Я стенув плечами.
— Хтозна... У кожному разі здатний на насильство. Відсидів два з половиною роки за завдання важких тілесних ушкоджень. Потворна справа. Ціле щастя, що він не забив потерпілого до смерті.
— Ну, це не одне й те саме. Ти мав справи й гірші...
Я засміявся.
— Можливо... Принаймні тут я маю козир у рукаві. Пригадуєш, розповідав тобі про небожа?
— Спадкоємця?
— Так. Його алібі нічого не варте.
Я розказав Сюнне про зустріч з Янну Уґланом і Стейном Нільсеном.
— Нічого не варте тільки тому, що свідки наркомани? Ти не маєш рації! — запротестувала Сюнне.
— Залежить, як подивитися. Алібі, можливо, годиться, щоб зняти Адама Ліда з поліцейського гачка, але не в цьому суть. Мені не треба доводити його вину в убивстві, а лише спонукати суд замислитися, що така можливість, у принципі, існує. І це я, напевно, зумію.
— Та я вже бачу...
Нашу розмову перервала пані Сьоренсен.
— Прийшов якийсь чоловік, просить, щоб ви його прийняли.
Чоловік сидів на канапі й знічев’я гортав ілюстрований журнал. Побачивши мене, підвівся, подав руку. Він мав м’ясисте обличчя, масивні рогові окуляри й рідке, майже біле волосся.
— Мене звати Ярле Сейм, — відрекомендувався він. — Вибачте, що попередньо не зателефонував, але, якщо ви маєте п’ять хвилин...
— Чим можу допомогти, пане Сейм? — запитав я, коли він сів на стілець для відвідувачів.
— Що ж, — почав він. — Не знаю, чи можете ви хоч щось вдіяти, та принаймні я поясню ситуацію. Я представляю Братську церкву, і ми...
— Ага, заповіт Барбари Бломберг, — урвав я його тираду на самому початку.
Усмішка пана Сейма трохи сквасніла.
— Саме так!
— Трагічна смерть — сумно...
Чоловік підняв руку до рота, відкашлявся.
— Ваша правда, сумно, але до нас дійшли чутки, що Барбара мала намір залишити нашій церкві значну суму грошей.
Я випростався.
— Звідки інформація?
— З поліції. Мене викликали в Управління. Я так зрозумів, що ви допомагали з укладанням заповіту, хоч ще раніше здогадувався про її наміри заповісти нам кошти. Вона натякала мені про це, — у голосі Ярле Сейма вчувалися нетерплячі нотки.
— Проблема в тому, що заповіт не був підписаний, — сказав я.
— Я розумію, але намір свідчить про справжню останню волю Барбари.
— Ви її знали особисто? Питаю, бо називаєте на ім’я...
Ярле Сейм почервонів.