Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Жінка? — дивуюся я.

— Жінка. Скажена дівка! Вона ж браунінг свій іграшковий з рук не випускала. Двічі поцілила, але офіцеру пощастило, що одна з куль у пляшку з шампанем влучила. То він вибігти встиг і закричати. Його затягнули, дострелили, але товариші офіцерові почули постріли, прибігли. Нападники давай стріляти, офіцери теж не барилися, почалася справжня війна Ми з хлопцями попадали на підлогу, лежимо і Богу молимося, щоб не поцілили в нас А там кулі гудуть, наче бджоли у садку. Потім чуємо, гальмує потяг. Мабуть, машиніст постріли почув. Бунтівники сперечатися почали. Чорнявий кричав, що рано ще стрибати, а білявий, що як потяг зупиниться, то не втечуть. Виламали двері й зістрибнули. Жінка теж, навіть не вагалася, кажу ж, чорт, а не баба! І валізу прихопили з собою, в якій гроші та інше. Потяг ще проїхав трохи і зупинився. У вагон офіцери заскочили Дивлюся, нашого одного вбили Куля прямо в голову поцілила, не пощастило. Розв’язали ми ротмістра, він розумів, що тепер йому суд і ганьба, тільки кров’ю спокутувати можна, то схопив револьвер і побіг за злочинцями. Офіцери теж, бо хотіли за товариша помститися. Ну і ми, бо ж люди служиві. Вистрибнули і біжимо по рейках. Легко бігти, бо сніг почищений. Але тільки кілька кроків убік — і вже по пояс у снігу, а то й по груди. Бунтівники вбік узяли, хотіли до гаю дістатися. І зав’язли. Ми до них, а вони давай стріляти Ротмістра нашого першим і вбили, бо ж він від розпачу навіть від куль не ховався, бідолаха Отак-от відповів за ганьбу свою.

Служивий зітхає, на очах у нього з’являється сльоза.

— Брате, а чи немає в тебе випити, пом’янути ротмістра нашого? — питає він і ледь не плаче.

— Дістану, ти розказуй, що там далі, а я дістану.

— Та не можу говорити, сльози заважають, — і як заплаче, наче дитина, у якої льодяник забрали.

Довелося збігати вициганити у медсестри трохи спирту, бо бачу, що інакше справи не буде. Як випив боєць, так трохи і заспокоївся.

— Як ротмістра вбило нашого, то вже під кулі ніхто лізти не хотів. Залягли, пострілюємо, так думаємо, що дочекаємося допомоги і візьмемо цих негідників тепленькими. До того ж, поранили ми одного з нападників, білявого, у плече, коли до гаю він біг. Чутно було, як скрикнув. Зовсім ми заспокоїлися, бо вже точно нікуди не втечуть. А тут та жінка кричати почала. Лаяти нас, боягузами називати, що не хочемо на чесний бій виходити. Нас-то як не називай, лише в піч не став, а офіцери образилися. Не протверезіли ще, мабуть. І пішли в атаку! Чесне слово! Ну що за дурні? — він перелякано дивиться на мене, бо розуміє, що ляпнув зайве.

— Та не хвилюйся, я ж теж із нижчих чинів, розумію. То що далі було?

— А далі бунтівники підпустили офіцерів поближче, а потім бонбу кинули. Як вибухне! Двох убили, інші зачманіли, попадали. А бунтівники тікати. До гаю того. А ми ж і стріляти не можемо, бо боїмося по офіцерах влучити. Коли вже нападники до гаю забігали, ми зробили кілька пострілів, але не влучили.

— Поранений теж біг?

— Ні, його інший тягнув.

— По такому снігу?

— Ага. Сам не знаю, як вони до гаю пробилися. І жінка ж із ними. Теж дерлася. Офіцери спробували далі переслідувати, але нападники стріляти почали, примусили залягти. Довелося чекати, поки на дрезинах допомога не підійде. Тоді вже пішли до гаю.

— Це до Чорного?

— Ага, Чорний. Ми по слідах ішли, бачили, що один бунтівник пораненого ніс, а жінка валізу з грошима по снігу тягла. От вони вийшли з гайка, а далі хтось їх чекав на санях. Підхопив і поїхав.

— Чекав, думаєш?

— Чекав! Звідки ж інакше тим саням узятися? Ми по слідах пішли, але ближче до вечора вітер почався, завірюха така, що нічого не видно. Мусили повертатися до потяга. А коли зранку пішли, то сліди вже геть замело всі. Бозна-куди вони поділися. Є цигарка?

— Є, пригощайся! — я-то сам не курю, але завжди при собі маю, бо немає кращого способу потоваришувати з простими людьми, аніж пригостити тютюном.