Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

Спочатку нещасний Острихій занімів. Потім ворухнув фарбованими фіалковими губами, скручуючи іронічну посмішку. І пересвідчившись, що вони у відображенні так само рухаються в знущальному осміхові, з останніх сил, як міг, заволав: — Це не я, гадость ти прокля-ята-а-а!!!

Утім, ліпше б він не кричав. Бо з його горлянки вирвався і загримотів такий, схожий на пожежну сирену, низький бас Манюри, що він мало не впав. Правда, впасти йому не дали ті ж чотири, як кліщі, цупких руки. Вони увіп'ялися в його тепер уже жіночу плоть. І якщо кинути вздовж тих маслаків очима, то можна було помітити, що належали ті руки двом міліціянтам: одному довготелесому, а другому — присадкуватому. А якщо ще точніше, то — одному міліціянтові та одній міліціянтці. Обидвоє були мовчазні, непохитні й суворі. А до того ж у чорних таємничих окулярах, що мало відповідало образові щиросердого захисника громадського порядку.

— Ми знаємо, що це не ти! — шикнув на нього той, що був чоловіком.

— І ми знаємо, хто ти! — зашавкотіла міліціянтка, кривлячи тонкі сині губи.

— І саме через ці дві обставини, ти, старий і трухлявий пеньок, якому вже давно час скніти в безвісті Паморок, підеш зараз тихо з нами й не будеш завдавати клопотів і приваблювати своїм криком людей! — прохарчав театральним шепотом просто у вухо Острихію-Манюрі довготелесий.

— А-а… — тільки спромігся промимрити переляканий Острихій, як його (чи її) куцоноге тіло підняли в повітря, пронесли кілька кроків і кинули у візок триколісного мотоцикла, припаркованого невдалік зупинки. На голову Манюрі-Острихію настовбурчили мотоциклетного шолома безпеки. На очі опустили чорне захисне скло, перед тим добре забивши професорського рота якоюсь брудною ганчіркою, що відгонила запахом машинного мастила. З ніг до голови укрили брезентовою покривкою, перед тим передбачливо сплутавши руки пластиковими наручниками. І Манюра-Острихій не встигла й оком змигнути, як каторжна чортопхайка рикнула, урухомлена педаллю стартера і, набираючи швидкості, понеслася з гуркотом вуличками Луцька, полишаючи за собою хмари смердючого диму. Щоправда, з останніх сил Тронь спробував був рипнутися і навіть щось прогудів, пробуючи заволати, однак негайно одержав удар по мотоциклетному шолому, і то такий важучий, що здавалося, наче його влупили не рукою, а молотом.