Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

— Слухай, Острихію, не годиться поважній людині згадувати те, чого вже давно не існує, — кинув уже примирливо Алм.

— Ти про ганчірку?

— Я про дідька… Вони ж у нас тепер гемони машинерії і телекомунікації… А пекло тепер — лишень такий собі ізолятор для невиправно грішних душ… Бо його площа попросту замала, щоб усіх задовольнити…

— І тобі добре відомо, що ми виконуємо тільки те, що наказав Великий Смерк, а не свої забаганки, — промуркотіла Мла, витягаючи з-під плаща ридикюль, з якого манірним рухом дістала пудреницю зі срібною пудрою. Нею вона присипала свої сірі висунуті вилиці, схожі на дві обгризені кістки.

— Я б з тобою з більшим задоволенням випив би пива, чоловіче! — проказав, криво всміхаючись, Алм і шморгнув великим у червонястих капілярах носом.

— Заради Бога, прошу, не клич мене чоловіком! Це схоже на поглум! — Острихій так розхвилювався, поглядаючи то на своїх несподіваних і давніх знайомих, то на грудасте й низькоросле тіло, яке йому дісталося від Манюри, що вже ледве не плакав.

— Що ти таке говориш? Ти в цьому тілі такий пупсик, що так і хочеться заспівати тобі Опівнічну амурну! — пророкотів Алм і всміхнувся, так широко у бажанні розчепірюючи рота, що за його язиком можна було вгледіти чорну порожнечу замість горла.

— Я розумію, ви не волите мені говорити… Мене покарано? Скажіть чесно! — дивлячись у похмуро жевріючі жарини очей Алма, із притиском спитав Острихій.

— Ти ж знаєш, що ні, — замість Алма чомусь раптом відповіла Мла. — Хоч ти і завинив Смерку своїм потойбічним життям… — тут вона зробила ніякову павзу й повела далі, переводячи репліку на оптимістичний тон. — Але ти його і відробив століттями своєї пильної та сумлінної служби.

— Навпаки, тобі запропоновано спецзавдання, — сказав Алм.

— Хоч ти і повернувся до світу людей, але ти ще маєш деякі переваги і здібності привида, — заторочила солодким голоском Мла.

— Ти ще потихесеньку можеш проходити крізь стіни… Щоправда, тільки в безвихідних ситуаціях.

— Іноді по святах ти здатен будеш розривати своє тіло на шматки і розкидати його на дорозі, як робив колись.

— А ще ти спроможний перекидатись у будь-що і, якщо хочеш, можеш навіть знову стати Острихієм Тронем!

— Стоп! Що ти торочиш? — зашикала на Алма Мла. — Ці речі йому робити небажано, Алме!.. І ти, Острихію, чуєш?! Тобі заборонено без крайньої потреби вертатись у подобу Троня!

Але було вже пізно. Злодюжка Манюра Бут просто на очах блискавично перетворювалася на Острихія Стефановича, який від цього зловтішно й дуже капосно сміявся, переконуючись у своїй ще не втраченій чарівній силі.

Алм і Мла, побачивши таке незугарство, миттю скинули з себе чорні плащі, під якими нічого, крім чорнющої чорноти, не було, і кинулись, чи радше сказати, полетіли на Троня, огортаючи його з усіх боків імлистою хмарою безпросвітності. З тієї хмарини пролунав невпевнений горловий згук, ніби когось душили, і коли чорні клуби розсіялися, то на оранжевому килимі знову стояла похнюплена злодюжка Манюра, тільки вже з червоним синцем під лівим оком.