Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні
- Автор: Денисенко Олександр
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-288-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні». Краткое содержание книги:
Темрява зробилася настільки густою, що слова Смерка зависли й застрягли в ній. І Тронь так само нічого не міг вимовити. Кожен звук прилипав сірими непроглядними хвилями до його безтілесних вуст. І йому вдалося лишень проказати слова подумки.
«Здолавши що?» — запитав він самим помислом. Але морок був такий нещадний, що спинялось усе. Навіть рухи стали понадсильними.
І якщо б Тронь був людиною, то він би, напевне, назвав це відчуття «морозом» чи «сиротами по шкірі». Бо в ньому вперше зашаліла ненависть і відраза. Він ще не знав, правда, до кого чи до чого вона. Може, і справді він потроху стає людиною?.. Утім, передумуючи накази Великого Смерка, Тронь і справді не на жарт напружився і захвилювався. Та й Смерк нагадав йому його брехливу молодість. І відразу перед професорським внутрішнім зором постали прикрі епізоди його людського життя, коли він заломлював ціну перед нещасними містянами за лікування сказу чи перебитої ключиці шкірою висушеної ящірки. Коли відпоював мишачою уриною сухотного. Коли годував вагітну ліками з павутиння мертвого павука, щоб та краще перенесла пологи… Він згадав незліченні шахраювання волоцюжного цирульника Острихія Троня під час літніх вакацій Києво-Могилянського колегіуму, у якому він вчився. Тоді він був прошвиндряв зі своєю важкою цирульницькою скринею, начиненою лікарським мотлохом і одурою, від Чернігова аж до Базавлука та низів Дніпра. І дух його, Острихія Стефановича Троня, колись молодий і пружавий, а тепер притлумлений століттями сновигань, містичних блукань і поневірянь у потойбіччі, раптово, незважаючи на накази Смерка вернутися у світ людей, сам забажав плоті, чогось конкретно-живого із запахом та інстинктом самозбереження… Тронь зворухобився в темряві самотності й захотів бути і мати друга… Він захотів перебувати поруч із тим, кому міг би довірити свої таємниці, кого міг би заспокоювати та напучувати, за кого міг би страждати сам. І він хотів, щоб той хтось відчував його страждання і радість так само, як і тепло його давно охололих за 350 років долонь. Тронь захотів жити коротко, боляче й радісно, і — у світі людей.
Тому він щосили знову смикнув за волосину, вириваючи разом із нею ще дві противні й осоружні, вискубуючи їх із корінням з долоні… Але знову ніякого болю й ніякої крові… Хіба мрячна свідомість привида несподівано блимнула і згасла… І Тронь провалився у світлий тунель, на віддаленому майже в безмежжя кінці якого замаячів чорний отвір виходу…
Глава 6
Якби хтось міг уловити ту межу, ту лінію, де закінчується ніч і починається день, то він би напевне потрапив у вічність… Цілком зрозуміло, що та межа не до порівняння з гранню поміж залитим сонцем степом і тінню хмарини, що пливе небом і несе в собі грозу. Таку лінію між світлом і тінню легко можна узріти, а ще легше можна уявити. Хто бачив картину «Перед грозою» українського художника Миколи Пимоненка, той одразу здогадається, про яку чорнющу тінь, що наступає на край осоння, іде мова. Звісно, тінь та страшна. Вона котиться разом із буревієм, що, навалюючись, зриває на своєму шляху сухі трави, плоди і гілки дерев, хустки і шапки з людей, збиває з ніг, волочить по землі. Люди сприймають ту чорноту в зіставленні зі світлою частиною степу особливо уразливо. Тим паче, що вона блискавично насовується на них. І через це вони інстинктивно бояться її.
А от Маркові чи світле, чи темне, чи різнокольорове — все видавалося однаково цікавим. Бо якось, коли він ще від самого початку жив, повитий піклуванням, у милих і рідних коричневих плям, до нього були прителіпались і дві рухливі зелені плями. Вони принесли йому сяючого сріблом камінчика, з велику пшеничину завбільшки. Той камінчик був такий іскристий і грайливий, що Рисочка захотів його покуштувати. Але коли поклав його собі за губу, то він виявився пекучим, і малий його від страху проковтнув.
Коли ж зелені плями повернулися і побачили, що сяючої пшеничини в хлопчика, у його ліжку і поряд із ліжком, і у всій кімнаті, одне слово — ніде немає, то вони вчинили коричневим плямам страшенний скандал. Той скандал хоч і був дуже гучний, але, врешті-решт, зводився до двох фраз, які викришувалися найбільшу кількість разів:
— Я ж казав не давати малому самоцвіту Шафарки! — репетували зелені плями. На що коричневі зіпали удвічі бучніше: