Сторожова застава

Невдала втеча

Спочатку біглося легко. По рівнині, затим під гору.

Стрибок через рівчак, ще один стрибок... А тепер стало трохи важче — дорога круто подалася нагору.

Вітько згадав, що до Змієвої нори дістатися не так вже й складно. Кілометрів зо три поміж болотами та лісом, затим звернути в перешийок між плавнями. А там і до Сули рукою подати...

Вітько біг і радо посміхався — незабаром він побачить свою, воронівську домівку. І Колька Горобчика побачить, і Ванька Федоренка, якому, мабуть, вже підлікували зуба. А може, й Костянтин Петрович з Ганнусею приїхали. Ото буде про що їм розповісти! Бо ніхто з них не бачив живого Іллю Муровця. І Олешка Поповича теж ніхто не бачив. Ото будуть заздрити!

Бо хіба ж вони знають, звідкіля Ілля Муровець родом? А він, Вітько Бубненко, знає. З Моровійська дядько Ілько родом. Отам, де півень співає одразу на три землі: на Переяславську, Київську і Чернігівську. Згодом батько Іллі Муровця перебрався до Римова, де зводив новий мур довкола Городища. Ілля Муровець йому допомагав, аж доки його забрав до себе на службу переяславський князь Володимир Мономах. У Іллі Муровця троє дітей: Ждана, Любава і Микулко. Микулці, як і Вітькові, виповнилося дванадцять. Позаминулого літа Володимир Мономах послав Іллю Муровця оберігати присульські землі від половецьких набігів. І за той час він тільки те й робив, що бився з ними. І постійно перемагав.

А от Олешко Попович, здається, не з Римова. Він з якогось іншого місця. Проте, мабуть, хоче залишитися у Римові. Бо кожному видно, що Олешко по вуха закохався у Росанку. Ет, а ще богатир!

Зненацька Вітько завмер на місці. Метрів за десять од нього дорогу переходив лось. Здоровецький рогатий звір скоса зиркнув на скам'янілого хлопця, мов на якусь комаху, і нечутно розтанув у верболозі, що збігав до болота.

Сталося це так несподівано, що Вітько навіть очима покліпав: чи це, бува, йому не привиділось. Проте на дорозі відбилися глибокі сліди, в яких уже почала проступати вода.

Тепер Вітько просувався набагато повільніше. І всілякі зайві думки вилетіли йому з голови. Він дослухався до кожного шурхоту. Бо хто ж його зна: а раптом лось або яка інша звірота перетне дорогу не перед ним чи за ним, а вийде просто на нього!

А ще за хвилину Вітько ладен уже був пожалкувати, що зважився на таку небезпечну мандрівку. Від невидимого за кущами болота долинув пронизливий поросячий вереск і тієї ж миті через дорогу перестрибнув великий кудлатий вовк. На його спині, наче живий комір, борсалося смугасте порося. А ще за хвилину на дорозі з'явився нагороїжений кабан з довжелезними, наче шаблюки, іклами. Зиркнув туди, глипнув сюди — і кинувся прямісінько на Вітька. Не інакше, як вирішив, що саме Вітько розправився з його синочком.

Вітько й незчувся, як опинився на дереві. Там він осідлав розлогу гілляку і з жахом спостерігав, що витворяв унизу розлютований кабан. Спочатку той знавісніло топтав те місце, де щойно стояв Вітько. А тоді з такою силою шпортнув іклами дерево, на якому сидів утікач, що ледве спромігся витягти їх назад. Потому кабан улігся край дороги і почав стежити за Вітьком. Мабуть, вирішив дочекатися, коли той знесиліє.

Скільки минуло часу, Вітько не пам'ятав. Та, на його щастя, першим не витримав кабан. Він підвівся, погрозливо рохнув на Вітькове дерево і потрюхикав униз, до болота, звідкіля доносилося вже мирне поросяче кувікання.