Таємна троянда

Костелло жбурнув свою косу на землю і послав одного хлопця по Дуаллаха, який був у нього в умі невіддільний від Уни, а сам осідлав свого великого коня та Дуаллахового поні.

До осідку Дермотта вони з Дуаллахом прискакали вже майже під вечір — перед ними розкинулось Лох-Ґара, синє, дзеркальне, пустельне, і хоча здалеку вони побачили, як біля дверей дому сновигають якісь темні постаті, однак сам дім здавався не менш пустельним, ніж озеро. Двері були прочинені, і Костелло стукав у них знов і знов, аж з-поміж трав злетіло багато озерних чайок і з пронизливими криками закружляло над його головою, але відповіді так і не дочекався.

— Нікого тут нема, — зауважив Дуаллах, — бо Дермотт Овечий — надто пихатий, аби вітати Костелло Гордого.

І він відчинив двері навстіж, і побачили вони обшарпану, брудну старезну бабу, яка сиділа на підлозі, спершись об стіну. Костелло її впізнав — то була Бріджет Делані, глухоніма жебрачка, а вона, побачивши його, підвелась, і жестом запросила йти за нею, і повела його з супутником сходами нагору, а тоді довгим коридором до зачинених дверей. Прочинивши їх, відійшла трохи вбік і сіла, як і раніше, під стіною, Дуаллах теж умостився долі, але біля самих дверей, а Костелло ввійшов до покою і взрів Вінні, яка спала на ліжку. Він сів поруч на стілець і став чекати, і минуло багато часу, а вона все спала, тоді Дуаллах зазирнув у двері й на мигах показав, що треба її розбудити, але Костелло й дихнути боявся, аби вона не прокинулась, бо серце йому сповнював нестримний жаль, який перетворює серце закоханого на тінь божественного серця. Аж ось він повернувся до Дуаллаха і сказав: