Таємна троянда

— Умієте ви вигравати і вмієте програвати, — сказав стариган, — віддаєтеся грі всім серцем.

І почав він тасувати й перетасовувати карти, дуже швидко і спритно, аж нарешті карт узагалі не стало видно, лише скидалось на те, що в повітрі крутяться під руками старого вогняні кола, як ото хлопчаки роблять такі кола, вертячи в повітрі запалену скіпку, а потім усім здалося, що в кімнаті зовсім стемніло, і вони вже не бачили нічого, крім рук старого та карт.

І тут же з його долонь вистрибнув заєць, і ніхто не знав, чи то карта прибрала заячої подоби, чи то старий створив звірка з нічого, але той чкурнув по долівці стодоли так хутко, як звичайнісінький заєць.

Дехто задивився на куцохвостого, але більшість не звóдили очей зі старого, а поки дивились на нього, з його долонь вистрибнув хорт, так само як і заєць, а за ним — ще один хорт, і ще, і вже ціла зграя псів ганяла зайця по стодолі, коло за колом.

Тут усі гравці посхоплювались на ноги, притиснувшись спинами до столу і сахаючись від хортів, і мало не оглухли від їхнього гавкоту, але хай які бистроногі були пси, зайця вони не могли наздогнати, а той усе бігав по колу, аж поки насамкінець двері стодоли відчинило навстіж ніби поривом вітру, і заєць, зробивши петлю, перемахнув через стіл, за яким точилася гра, і вискочив за двері, в ніч, а хорти — через стіл та у двері — за ним.

Тоді стариган гукнув:

— Біжіть за хортами, біжіть за хортами, великі побачите лови цю ніч!

І вибіг слідом за хортами. Але хоча ці селюки мали полювання на зайців за річ звичну, та й до забав були охочі, злякались вони виходити в ніч, і сам лише Ганраган випростався і сказав:

— Я біжу, я біжу вслід за ними.

— Краще б тобі лишитися тут, Ганрагане, — застеріг його парубок, який стояв поруч, — а то ще вскочиш у якусь велику халепу.

Але Ганраган відказав:

— Чесну гру я побачу, чесну гру я побачу.

І переступив поріг, спотикаючись, наче сновида, і тут же двері за ним зачинились.

Попереду йому ввижався старий, хоч то була лише його власна тінь, яка падала перед ним на шлях у світлі повного місяця, але він виразно чув гавкіт хортів, які гнали зайця розлогими зеленими полями Ґранаху[75], і прожогом побіг за ними, бо ніщо його не спиняло, і скоро вже добіг до менших полів, обнесених низенькими загородами з абияк наваленого каменюччя, і він відкидав те каміння, щоб перебратись через загороди, але не зупинявся, щоб покласти його на місце, і ось уже пробіг повз те місце біля Баллілі[76], де річка[77] ховається під землею, і йому було чути собак, які мчали попереду до верхів’я річки. Невдовзі бігти йому стало важче, бо він уже піднімався під гору, та ще й місяць сховався у хмари, й Ганраган погано бачив стежку, а коли в якусь мить звернув убік, аби трохи зрізати шлях, то нога його ковзнула у трясовину і довелося вертатись на стежку. І не знав він, ані як довго біг, ані куди, але нарешті опинився на відкритій усім вітрам вершині гори, посеред хвилястого вересового пустища, і вже не чув хортів, та й узагалі ні звуку. Аж ось гавкіт їхній долинув до нього знову, спершу здалеку, потім зблизька, а коли почувся зовсім поруч, то зненацька шугонув у небо, і звуки гонів залунали в Ганрагана над головою, а тоді покотились на північ, і він уже більше нічого не чув.