Таємна троянда

Костелло[53] прийшов з полів і ліг, заклавши руки за голову, на землю перед дверима своєї квадратної вежі та й задивився на захід сонця, прикидаючи, яка то завтра буде погода. І, хоч серед дрібного панства поширилась єлизаветинська та якобінська мода, яка в Англії вже застаріла, він ще носив просторий плащ корінного ірландця, а в чуттєвих рисах обличчя та кремезній будові його бездіяльного зараз тіла проглядалася суміш гордости й сили, що належали простосердішій добі. Він перевів погляд з вечірньої заграви на південний захід — на довгу білу дорóгу, яка губилася за обрієм, та на вершника, який насилу вибирався на пагорб. Ще кілька хвилин — і вершник під’їхав так близько, що можна було чітко розгледіти в сірій сутіні його маленьку недоладну постать, довгий ірландський плащ та обшарпану волинку в нього за плечима, а також грубошерстого поні під ним. Під’їхавши так, що вже можна було почути його голос, він загукав:

— То ти спиш собі, Тумаусе Костелло, коли найкращі люди надривають собі сили на великих білих дорогах? Вставай-но, гордий Тумаусе, бо я привіз вісті! Вставай-но, йолопе ти такий! Відірвися від землі, плевеле ти двоногий!

Костелло схопився на ноги і, щойно волинкар під’їхав до нього упритул, схопив його за комір куртки, стягнув із сідла та скинув на землю.

— Пусти мене, пусти мене, — благав той, але Костелло все тряс його і тряс.

— Я привіз вісті він доньки Дермотта, від Вінні[54].

Великі пальці розціпились, і волинкар, відсапуючись, підвівся.

— Чому ж ти відразу не сказав мені, — запитав Костелло, — що приїхав від неї? Тоді вже міг би сваритися собі скільки влізе.

— Я приїхав від неї, але не скажу ні слова, поки не заплатиш за те, що шарпав оце мене.

Костелло намацав калитку, в якій носив гроші, але не відразу зумів її розв’язати, бо рука його, яка перемогла багатьох супротивників, тремтіла від страху та надії.

— Ось усі гроші, що я маю в калитці, — сказав він, цівкою висипаючи французькі та іспанські монети у жменю волинкаря, а той спробував кожну на зуб і аж тоді відповів.

— Оце справедливо, це чесна ціна, але я не скажу ні слова, поки не матиму надійного захисту, бо якщо Дермотти доберуться до мене вночі десь на вузькій стежці або вдень у Кул-а-віні[55], то кинуть гнити в канаві серед кропиви або повісять на високому яворі, на якому вони повісили конокрадів на Белтайн[56] чотири роки тому.

І з цими словами він прив’язав повіддя свого поні до іржавої залізної скоби, вмурованої у стіну вежі.

— Я зроблю тебе своїм волинкарем та лакеєм, — відказав Костелло, — а ніхто ж не сміє й пальцем торкати людину, чи козу, чи коня, чи пса, що належать Тумаусові Костелло.

— І я передам тобі послання, — вів далі вісник, жбурляючи сідло на землю, — лише сидячи в кутку біля каміна з кухлем у руці, а поряд щоб стояв дзбан із віскі, бо я хоч і голодранець і в животі в мене порожньо, але предки мої вбирались ошатно і жилося їм ситно, аж поки сім століть тому Діллони — горіти їм у пеклі й верещати на всю пельку — спалили їхній предківський дім і забрали їхню худобу.