Таємна троянда

І поїхав далі, але так повільно, що вже й сонце сіло і над болотами почали літати кажани. Коли він дістався до річки, то трохи загаявся на бéрезі, порослому півниками, а потім виїхав на середину річки й зупинив коня на мілині, де кипіла між каміння вода. А от Дуаллах перетнув річку і чекав на другому бéрезі, над глибоководдям. По довгому часі волинкар знову загукáв, і цього разу дуже в’їдливо:

— Дурень зачав тебе, і дурепа тебе породила, і дýрні над дурнями ті, що кажуть, ніби ти походиш із давнього і шляхетного роду, бо рід ти ведеш від бліденьких жебраків, які тиняються від дверей до дверей, кланяючись панам і слугам.

Похиливши голову, Костелло переїхав річку і зупинив коня біля Дуаллаха, але щойно хотів до нього озватись, як на протилежному бéрезі зацокотіли копита і до них під’їхав вершник, здіймаючи стовпами воду. То був слуга Дермотта, і проказав він, ледь переводячи дух, як той, хто скакав щосили:

— Тумаусе Костелло, я прибув, аби знову запросити тебе до Дермотта додому. Коли ти поїхав, дочка його, Вінні, прокинулась і покликала тебе на ім’я, бо ж бачила тебе уві сні. Бріджет Делані Довбня бачила, як ворушаться її вуста, і збагнула, в якій вона тривозі, й побігла з будинку до лісу, де ми ховались, і схопила Дермотта Овечого за куртку, і привела його до дочки. Він побачив, у якій та тривозі, й велів мені скакати його власним конем і чимскоріш тебе привести.

Тут Костелло обернувся до Дуаллаха Далі й, схопивши його обіруч за пояс, стягнув із сідла і жбурнув об сірий камінь, що стримів з річки, тож волинкар бездиханно канув у глибочінь, і води поглинули той язик, який Бог сотворив таким лихим, що оповідь про нього передаватимуть з вуст у вуста в потомні часи. А потім, штрикаючи коня острогами, Костелло шалено помчав понад річкою на північний захід і не зупинявся, аж поки не дістався до іншого, не такого порожистого броду і не побачив у воді віддзеркалення місяця, що сáме сходив. На мить він нерішуче спинився, а тоді перебрався через брід і погнав коня через Бичачі гори й далі до моря, майже не зводячи очей з місяця, який мерехтів уві млі, ніби велика біла троянда, підвішена до середохрестя якогось безмежного фантастичного світу. Аж ось його кінь, уже давно потемнілий від поту і геть задиханий, бо Костелло без упину острожив його і геть загнав, важко упав на землю, скинувши вершника у придорожню траву. Костелло спробував підвести коня, але марно, і рушив сам назустріч місячному сяйву, і вийшов до моря, і побачив шхуну, яка стояла на якорі. Тепер, коли море заступало йому шлях, він відчув, що дуже втомився, а ніч — дуже холодна, і зайшов до прибережного генделика, та й повалився на лавку. У генделику було повно іспанських та ірландських моряків, які щойно привезли контрабандний вантаж вина та елю і чекали на ходовий вітер, аби знову вийти в море. Один іспанець звернувся до нього поганою ґельською і запропонував випити. Костелло пожадливо перехилив кухоль і завів запальну та шпарку балачку.