Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Чи, скажімо, такі рядки: «Звезды – черви, пьяные туманом», «Мне нравится беременный мужчина» – і т. д., і т. п. у тому ж таки дусі.
Участі в Першій світовій війні Бурлюк не брав – у нього не було одного ока. Жив у Москві, видавав вірші, співробітничав у газетах, писав картини. У 1918 – 1920-х роках мандрував по Уралу, Сибіру, Далекому Сходу, а потім емігрував до Японії, де прожив два роки, вивчаючи культуру Сходу і займаючись живописом. У 1922 році поселиться у США. Свої збірники, брошури, журнали Бурлюк видавав сам з дружиною Марією Никифорівною і через друзів поширював ці видання переважно в межах СРСР. Досить цікаві його спогади про футуризм і В. В. Маяковського.
Живучи в Нью-Йорку, розвинув чималу активність у прорадянських групах і навіть написав поему до 10-ліття Жовтневої революції, намагаючись будь-що закріпити в СРСР своє «звання» батька російського футуризму.
Видавав журнал «Цвет и рифма» англійською, а частково російською мовою, обсягом від 4 до 100 сторінок, де вміщував свої живописні роботи, вірші, рецензії, репродукції футуристських творів тощо. У 1956 і в 1965 роках відвідав СРСР, і хоч йому неодноразово пропонували видати його твори в СРСР, йому так і не вдалося там надрукувати жодного рядка.
Помре 1967 року в м. Хемптон-Бейз, штат Нью-Йорк. Його тіло буде піддане кремації і згідно з його заповітом прах родичі розвіють над водами Атлантики з борту парома.
У Брукліні (Нью-Йорк) створений музей Давида Бурлюка.
У 2007 році при Олександрівській гімназії (м. Суми, Україна) створено Меморіальний музей Давида Бурлюка, а на стіні гімназії встановлено меморіальну дошку, коли на його батьківщині відзначали 125-літній ювілей поета і художника. У місті Суми функціонує також і Фонд ім. Давида Бурлюка, який досліджує життєвий шлях і творчий спадок відомого земляка.
…А тоді, року 1912 у Москві, слухаючи в кафе виступ маститого футуриста, батька футуризму і «справжнього батька» Маяковського, з яким він устиг подружитися, Олександр Вертинський мало не відіб’є долоні, аплодуючи – шалено! – епатажним рядкам Давида Бурлюка:
Олександр Вертинський у ті роки, що були роками його становлення і зросту (1910–1912) близько зійшовся (щоправда, ненадовго) з футуристами. Особливо, коли познайомився з Володимиром Маяковським, найбільш яскравим на той час футуристом, епатажним узагалі поетом і «батьком футуризму» Давидом Бурлюком. Після знайомства з ними – тоді він відчував у них навіть споріднені йому душі, – Вертинський стає завсідником і часто виступає у їхньому кафе. (Кафе футуристів тоді гриміло на всю Москву-матінку, і той, хто хотів мати визнання, успіх, не міг його обминути.) Виступав він здебільшого разом з Маяковським, котрий щиро (а знавцем він був відмінним!) поціновував його поезію, як і манеру виконання віршів і пісень, але, як не дивно, а футуризм як напрямок у мистецтві вплинув на його творчість ледь-ледь.
Олександр сприймав футуризм всього лише як можливість епатувати публіку (епатувати – вражати, дивувати, приголомшувати кого-небудь порушенням загальноприйнятих норм і правил), звернути на себе увагу, виділитися з маси собі подібних – не більше. Тож епатаж поету, якщо він хоче стати відомим, вкрай необхідний. А як мистецтво він футуризм просто не сприймав. Та й світ їхній, їхня філософія і творча позиція не були близькими артисту і не могли бути, адже він намагався йти у мистецтво не з чиєюсь підтримкою і не шляхом, кимось вказаним, протореним, а виключно своєю дорогою, не рівняючись на когось (чи на якийсь там гурт), а бути самим собою, оригінальним і ні на кого не схожим, тож ні від кого і не залежним. Цього правила він дотримуватиметься все своє творче життя і, як кажуть, не прогадає, воно виявиться єдино вірним. Тому й дружба його – коли він перестав захоплюватися футуризмом, – що було зав’язалася з Маяковським, швидко наче згасла, і далі кожен з них піде своїм шляхом: і він, і Маяковський. Хоча талантом Маяковського Вертинський захоплювався і високо його ставив серед усієї тодішньої поетичної братії. (Маяковський йому віддячуватиме тим самим.) Та й футуристи, на його переконання, просто «епатували буржуа, писали зарозумілі вірші, виставляли на виставках явно знущальні полотна і вдавали з себе «геніїв». З ними Вертинському було не по дорозі. Та й не хотів він розчинитися у їхньому збіговиську, стати одним із них. Хотів бути котом, який сам собі гуляє по дахах, а якщо й звертає на кого увагу, то лише на гарненьких кицьок.