Емілі в пошуках веселки
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Емілі з Місячного Серпа #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Ольга В. Макарова
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі в пошуках веселки». Краткое содержание книги:
Це третя книга трилогії Люсі-Мод Монтгомері Емілі з Місячного Серпа.
Загроза ампутації минула, проте прогнози на тривалу і сильну кульгавість залишились. Емілі відчувала її протягом усієї зими.
— Якби б я тільки знала якийсь спосіб, — казала вона Дінові. — Якби я знала, я б могла силою розуму подолати це. А раптом у мене вийшло б. Але лежати тут і думати, думати, чи я взагалі колись одужаю…
— Ти одужаєш, — люто відповідав Дін.
Емілі не знала, що б вона робила тієї зими, якби не Дін. Він не поїхав у свою звичну зимову мандрівку і залишався у Чорноводді, бо відчував, що мусить бути коло неї. Він був із нею цілими днями, читав їй, розмовляв із нею, підбадьорював її, сидів із нею мовчки у прекрасній атмосфері повного взаєморозуміння без слів. Коли він був поряд, Емілі навіть здавалося, що вона може жити з кульгавістю. Однак довгими ночами, коли біль витісняв усе на світі, вона не могла собі уявити такого життя. І навіть коли болю не було, ночі були здебільшого безсонні та сповнені жаху, коли вітер сумно дмухав у старі піддашки Місячного Серпа або переслідував летючих сніжних привидів понад пагорбами. Коли вона все ж засинала, то бачила щоразу один і той самий сон: ніби вона підіймається сходами, але все ніяк не може дістатися останньої сходинки, а звідти її кличе добре знаний посвист — дві високі ноти й одна низька. Цей посвист кличе її увесь час, поки вона підіймається. Краще було лежати з розплющеними очима, ніж бачити щоразу той жахливий сон. Які ж страхітливі ці ночі! Раніше Емілі не думала, що Біблійний вірш, який проголошує, що ночі на Землі не буде[13], містив у собі досить заманливу обіцянку. Жодної ночі? Жодної зірки та її яскравого сяйва? Жодної таємниці в оксамитових тінях і темряві? Жодного дивовижного світанку? Ніч видавалась їй такою ж прекрасною як і день, і небеса не могли б бути такими привабливими, якби її не існувало.
Однак зараз, у ці прокляті дні болю і суму вона щиро вірила у сказане Патмійським провидцем. Ночі тепер були сповнені страждань.
Люди казали, що Емілі Стар дуже мужня, терпляча і цілеспрямована. Та вона такою не почувалась. Вони всі й не підозрювали про муки спротиву, відчаю і страху, які причаїлися під її зовнішньою незворушністю Мурреївської гордості. Навіть Дін не знав усього цього, хоча либонь здогадувався.
Вона чемно всміхалася, коли це було необхідно, але не сміялась. Навіть Дінові не вдавалося її розсмішити, як би він не спрямовував на це весь свій гумор і дотепність.
«Дні мого сміху минули», — сказала собі Емілі. Те саме відбулось і з днями її творчості. Вона більше не могла писати. «Промінчик» більше не приходив. Веселки не урівноважували її похмурості тієї страхітливої зими. Знайомі часом приходили провідати її, хоч вона насправді воліла, аби вони забиралися геть. Особливо дядько Воллес і тітка Рут, які були переконані, що вона вже ніколи не зможе ходити, і говорили це щоразу, навідуючи її. Хоча вони все-таки були не такими бридкими як люди, які запевняли, що за якийсь час вона зовсім одужає, й самі не вірили в жодне своє слово. В неї не було близьких друзів, окрім Діна, Ільзи і Тедді. Ільза щотижня писала листи, в яких занадто банально намагалася підбадьорити Емілі. Тедді написав лише раз — коли довідався про те, що з нею трапилося. Його лист був неймовірно добрим, тактовним, навіть співчутливим. Емілі вважала, що це лише лист від доброзичливо налаштованого знайомого, не більше, тому не відповіла на нього, хоча Тедді й попросив відписати про її самопочуття. Більше від нього листів не було. Поруч також нікого не було, крім Діна. Він так і не покинув її — і не покине. Поволі минали нібито нескінченні дні негоди і сутінків у її душі — і вона поверталась до нього. Тієї по вінця сповненої болем зими вона, здавалося, постаршала й помудрішала на добрий десяток років, і тепер, зрештою, вони були на рівних. Без нього життя було неначе сіра блякла пустка, позбавлена кольору та звуків. Коли він з’являвся, ця пустка бодай ненадовго розквітала трояндою втіхи і тисячі квітників фантазій, надій та ілюзій розхитували навколо них свої гірлянди.
13
Біблія, 21:25. — Прим. перекладача