Емілі в пошуках веселки

Після того як Тедді пішов, Емілі з головою занурилась у роботу. Довгими літніми днями і ночами вона писала, доки під її очима не з’явилися пурпурові кола, а ніжно-рожевий рум’янець не зник з її щічок. Тітка Елізабет вважала, що вона вбиває себе, і навіть уперше змирилася з її близькістю з огидним Прістом, відколи він став єдиним, хто міг відірвати Емілі від письмового столу хоча б задля вечірніх прогулянок і спілкування на свіжому повітрі. Того літа Емілі «своєю писаниною» виплатила останній борг дядькові Воллесу та тітці Рут.

Однак це була не просто писанина. Вперше, коли, лежачи без сну о третій годині ночі, вона страждала від самотності, Емілі пригадала далеку страшну зимову ніч, коли їх з Ільзою, Перрі і Тедді замело в будинку старого Джона неподалік від дороги на Гусячий Став[10], пригадала скандал і його наслідки, пригадала також саму ту ніч, сповнену несподіваної насолоди роздумів над історією, яка назавжди залишилась у її голові, розказана весело і водночас урочисто, в манері Тедді. Принаймні, згодом вона вважала це урочистим. Гаразд, це було урочистим. Та чи ніде нема в неї тієї історії? Вона наступного ж дня занотувала у «книзі Джиммі» нарис того файного химерного оповідання. Емілі скочила з ліжка, освітлена літнім сяйвом місяця, запалила одну з легендарних свічок Місячного Серпа і почала ритись у стопках старих «книг Джиммі». Так, вона була тут. «Торговець мріями». Емілі присіла навпочіпки та пробігла оповідання очима. Воно було гарним. Воно знову утримувало її уяву й прикликало всю її творчу силу. Вона мусить написати це. Мусить розпочати негайно. Накинувши на свої молочно-білі плечі пеньюар, аби захиститися від холодного вітру з затоки, вона сіла біля відчиненого вікна й почала писати. Все було забуто — принаймні, на якийсь час — у витонченому всеохоплюючому шалі творчості.

Тедді став лише туманним спогадом: кохання згасло, неначе задмухнута свічка. Ніщо не мало значення, крім її оповідання. Персонажі оживали під її рукою і юрмились у її голові — яскраві, привабливі, чарівні. Кпини, сльози і сміх рікою лилися з її пера. Вона жила і дихала в іншому світі й повернулася до Місячного Серпа лише на світанку, побачивши догорілу свічу та стіл, завалений десятками списаних аркушів — першими чотирма розділами її книги. Її книги! Ці слова на смак такі чарівні й радісні, і страшні… і неймовірні.

Не один тиждень здавалося, що Емілі живе по-справжньому лиш тоді, коли пише свою книгу. Дін відзначив, що вона різко стала віддаленою й ніби чужою, її думки були десь-інде, та й сама вона не була вже колишньою Емілі. Все, що він казав, було незграбним як ніколи, а коли тіло Емілі сиділо чи йшло поряд з ним, її душа була… де? У якомусь загадковому місці, куди йому доступу не було. Там йому не було місця.