Сказання з Небезпечного Королівства

Наступного дня Місячанин подивився на Роверандома й мовив:

— Твоє життя висіло на волосині! Як на юного песика ти, здається, вже добре розвідав білий бік планети. Думаю, коли ти нарешті переведеш подих, настане пора відвідати протилежний.

— А можна й мені? — запитав місячний песик.

— Це не піде тобі на користь, — відказав Місячанин, — тому не рекомендую. Ти можеш надибати там дещо таке, що змусить тебе тужити за домом значно більше, ніж вогонь і комини. А шкоди від того буде не менше, ніж од драконів.

Місячний песик не почервонів тільки тому, що не вмів; він промовчав, відійшов і сів у кутку, розмірковуючи, як багато старий знає про все, що діється навкруги, і про все, що мовиться, — також. Певний час він іще мізкував, що саме мав на увазі старий; але не довго: песик був безтурботною істотою.

Щодо Роверандома, то, коли він за кілька днів опанував себе, прийшов Місячанин і прикликав його свистом. Вони разом спустилися далеко-далеко вниз — сходами, в підземелля, витесані всередині скелі та з невеличкими вікнами, які виходили на прірву понад розлогими місячними просторами; потому таємними східцями, які, здавалося, вели просто під гори, — й збавивши так чимало часу дісталися до абсолютно темного місця, і зупинилися, але Роверандомові голова все ще йшла обертом після спуску довжелезними гвинтовими сходами.

Місячанин нагадував світляка, тьмяно виблискуючи в цілковитій темряві, — іншого світла вони не мали. Проте й цього вистачило, щоби побачити поблизу двері, великі двері в долівці. Старий потягнув їх, вони відчинились, і з-під них заструмувала, наче туман, темрява — така, що крізь неї Роверандом не бачив навіть примарного світіння Місячанина.

— Спускайся донизу, добрий песику! — проказав голос із чорноти.

Але ж ви не здивуєтеся, коли я скажу, що Роверандом не був добрим песиком, а тому й не думав слухатися. Він позадкував у найдальший куток маленької кімнати, прищуливши вуха. Собака боявся отвору в долівці більше, ніж старого.

Та все було марно. Місячанин просто схопив його й рішуче вкинув у чорну діру; безупинно падаючи в ніщо, Роверандом чув, як старий, десь там угорі, гукав:

— Спускайся прямо, потому лети вперед за вітром! Зачекай мене на іншому кінці!

Ці слова мали б утішити його, та не втішили. Згодом Роверандом завжди повторював, що це падіння, на його думку, було навіть гірше за падіння з краю світу, і що воно стало найнеприємнішим досвідом у всіх його пригодах, і що тільки він згадає про нього, то почувається так, ніби його нудить. Напевно, він і досі згадує те: коли повискує та звивається вві сні на килимку перед каміном.

Хай там як, але падіння наближалося до кінця. Минуло чимало часу, й воно поступово сповільнилось, аж урешті песик майже спинився. Решту шляху він пролетів, послуговуючись власними крилами, і йому здавалося, наче він ринув угору й угору великим комином, — на щастя, допомагав у цьому сильний перетяг. Коли Роверандом, кінець кінцем, дістався вершини, радість його не мала меж.

Там він і лежав, відсапуючись, на краю отвору з протилежного кінця, і слухняно та нетерпляче чекав на Місячанина. Збігло багато часу, доки той з'явився, й Роверандом устиг розгледіти, що опинився на дні якоїсь глибокої темної долини, оточеної по колу невисокими темними пагорбами. На їхніх вершинах спочивали хмари, а з-за хмар світила єдина зірка.