Сказання з Небезпечного Королівства

— Ну, як тобі подобається цей бік? — продовжив Місячанин. — Темний під світлим небом, а попередній був світлий під темним небом, еге ж? Разюча зміна, хоч і тут не часто зустрінеш те, що я називаю справжнім кольором: яскравим і потужним. Можна дещо підгледіти під деревами, якщо придивлятися: вогнемухи, діамантові жуки, рубінові мотилі тощо. Проте вони крихітні; надто крихітні, як і все яскраве на цім боці. Та й життя у них теж жахливе: всі ці сови завбільшки з орлів, чорні, як вуглини: ворони завбільшки зі стерв'ятників, такі самі численні, як горобці: чорні павуки. А є ще й оксамитово-чорні совки, які зграями літають у хмарах, — особисто я їх люблю найменше. Вони навіть мені не поступаються дорогою: тоді я припиняю випромінювати тьмяний блиск, бо всі вони можуть заплутатись у моїй бороді.

Але і цей бік має свої принади, юний песику; й одна з них полягає в тому, що жодна людина та жоден пес у притомному стані ніколи його не бачили, — жодна істота, крім тебе!

По цих словах Місячанин раптом ускочив до гамака, якого, доки він говорив, сплів чорний павук, і вмить міцно заснув.

Роверандом сидів самотою і дивився на чоловіка, не випускаючи з очей також і чорних павуків. Попід темними безшелесними деревами подекуди спалахували та мінилися червоними, зеленими, золотими і блакитними барвами дрібні вогнесвітні зблиски. Небо було тьмяне, понад клаптиками оксамитових хмар, які пропливали вгорі, сяяли дивні зорі. Здавалося, що в іншій долині, в невиразному пониззі при сусідньому пагорбі, виспівують тисячі соловейків. А тоді Роверандомові причулися дитячі голоси чи то відлуння луни їхніх голосів, що прилинула на крилах несподівано м'якого та бентежного вітерця. Він сів і гавкнув так голосно, як не гавкав, відколи розпочалися його пригоди.

— Леле! — скрикнув Місячанин, хутко гицнувши з гамака і приземлившись на траву, майже на Роверандомів хвіст. — Вони вже прибули?

— Хто? — запитав Роверандом.

— Слухай-но, якщо ти не чув їх, то навіщо дзявкав? — мовив старий. — Ходімо! Нам сюди.