Історія польсько-українських конфліктів т.3

Сумно, але правдиво!

«У загостренні польсько-українського конфлікту, — читаємо далі, — брали активну участь і керівні чинники Народової партії, а також кадри включеної в АК Національної військової організації. Осередки НП підбурювали і підігрівали антиукраїнську акцію у повітах зі змішаним населенням. У Білгорайському повіті поряд з підрозділами АК в акціях проти українського населення брав активну участь загін НОВ ФЛжисєнжняка («Отець Ян»).

Позиція керівних чинників СЛРОХ і БХ в українському питанні офіційно збігалася з позицією Командування АК і Представництва. Це виявилося в результаті об'єднання, а також в участі підрозділів БХ у пацифікаційних, виселенських та у відплатних акціях, які інспірувались офіційними пролондонськими чинниками, і передусім у Грубешівському й Томашівському повітах.

Чітку вказівку щодо участі БХ в антиукраїнській акції у квітні 1944 р. видало Головне командування БХ. У спеціальному наказі для командування IV округу в Любліні головний командир БХ після з'ясування цілей акції доручив и проведення виключно стосовно українських фашистських і націоналістичних елементів: «У випадку вчинення опору цілими українськими громадами — села палити, а винних в опорі карати». Таким чином, фактично наказано застосовувати в рамках акції виселення принцип групової відповідальності (…).

Антиукраїнська діяльність, інспірована правим керівництвом пролондонських угруповань на Любельщині, не обмежувалась, зрозуміло, лише виселенням українського населення, а мала всі ознаки пацифікаційної акції. Як зазначало у своєму звіті окружне правління НП, у Грубешівському повіті тільки у березні 1944 року було спалено 13 українських сіл. У Томашівському повіті в перші дні червня спалено 6 українських сіл. Подібні акції, неодноразово поєднувані з масовим фізичним терором, проводились протягом усієї першої половини 1944 року. У результаті (…) значна частина Грубешівського і Томашівського повітів була зруйнована і збезлюднена. А конфлікт на національному тлі у південно-східній Любельщині набрав характеру постійних збройних дій.

(…) Підрозділи АК, які проводили пацифікацію українського населення, намагались уникати будь-яких сутичок з підрозділами УПА і частинами дивізії СС «Галичина», залишаючи польське населення без збройного захисту і допомоги. (…) Польсько-українська боротьба врешті була для пролондонських угруповань вигідною оказією для обмеження до мінімуму збройних акцій проти гітлерівського окупанта під приводом використання партизанських підрозділів для захисту польського населення від українських націоналістів. Завдяки цьому пролондонські угруповання могли відвернути увагу мас у період, коли наближалось визволення на територіях, де проживало змішане населення, від принципових національних інтересів: боротьби з окупантом і боротьби за соціальне визволення»[32].