Празький цвинтар [без ілюстрацій]

— Ось про що я розповів Баррюелю, — підсумував дід. — Можливо, я дещо перебільшив, приписавши цілому народові те, у чому мені звірився лише один його представник, позаяк я тоді був упевнений і зараз упевнений, що старий не брехав. Отож, я дочитаю те, що написав:

«…Ось такі, пане, мерзенні плани єврейського поріддя, про які я почув на власні вуха… Отож було б дуже доречно, якби діяльніша й впливовіша рука, як-от ваша, підказала вищезгаданим можновладцям повернути цей народ на те місце, де їм належить бути і про яке для них не забували дбати наші дипломатичніші та справедливіші за нас предки. Закликаю вас від себе особисто, благаючи пробачити Італійцеві, солдату, будь-які помилки, які ви побачите у цьому листі. Я переконаний, що Господь винагородить вас найщедрішою винагородою за ваші визначні твори, котрими ви збагатили церковну скарбницю, і най він вдихне тим, хто читатиме їх, найщирішу до Вас шану та найглибшу повагу тих, до кого й я, ваш, пане, найпокірніший та найсумирніший слуга, Джованні Батіста Симоніні, маю честь себе зачисляти».

По цьому дід завжди знову клав листа до скриньки, а я завжди питався:

— І що відповів Баррюель?

— Він не посмів написати мені відповідь. Але оскільки у мене були знайомі у Римській курії, я дізнався, що той легкодух побоявся розкрити правду, яка б стала причиною масових убивств євреїв, а духу на це у нього не було, оскільки він вважав, що серед них траплялися невинні люди. Крім того, мабуть, подіяли якісь каверзи тогочасних французьких євреїв — коли Наполеон вирішив зустрітися з представниками Великого синедріону, аби заручитися їхньою підтримкою своїх намірів, то, певно, хтось натякнув абату, що не варто каламутити воду. Але водночас Баррюель не мав бажання мовчати, тому відіслав оригінал листа до святійшого понтифіка Пія VII, відправивши багатьом єпископам його копії. Та на цьому все не скінчилося, позаяк Баррюель передав листа кардиналу Фешу[73], тодішньому примасу Галлії, аби той показав його Наполеону. І голові паризької поліції теж відправив. А паризька поліція, як мені переповідали, провела при Римській курії розслідування, аби встановити, чи я надійний свідок, і, чорт забирай, я таки був надійним, і кардинали не могли цього заперечити! Коротше кажучи, Баррюель діяв тихою сапою, не бажаючи спричиняти більшого галасу, аніж того наробила його праця, однак, удаючи, що замовчує все, розніс мою історію на півсвіту. Треба сказати, що Баррюеля, до того, як Луї XV повиганяв їх з Франції, виховували єзуїти. Після цих подій він отримав чин світського священика, але щойно Пій VII остаточно узаконив орден, Баррюель знову став єзуїтом. Зараз ти вже знаєш, що я палкий послідовник католицького віросповідання й відчуваю глибоку шану до всіх, хто носить сутану, але єзуїт завжди лишається єзуїтом: одне говорить, а робить зовсім інше, одне робить, а інше говорить… І Баррюель не виняток…