Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Утім, коли мені вже було майже вісімнадцять, дід, котрий хотів, аби я став адвокатом (у П'ємонті «адвокатом» називали будь-кого, хто вчив право), поступився й, випустивши з дому, послав навчатися в університет. Я вперше в житті спілкувався зі своїми однолітками, але вже спливло надто багато часу, тож я жив, нікому не довіряючи. Я не розумів, чому вони придушують осмішки й змовницьки переглядаються, коли йдеться про жінок, а ще вони обмінювалися французькими книжками з бридкими ілюстраціями. Тож я віддавав перевагу читанню. З Парижа дід за передплатою отримував «Le Constitutionnel», де іноді друкували уривки з «Агасфера» Сю, й ці випуски я, звісно, ковтав один за одним. З тих сторінок я дізнався, як мерзенний орден єзуїтів уміє організовувати найгидкіші злочини, нехтуючи правами нужденних та доброчесних людей. Та разом з підозріливим ставленням до єзуїтів, яке у мене з'явилося, те чтиво відкрило мені, як приємно читати новий для мене жанр — feuilleton[78]: на піддашші я знайшов цілісінький ящик книжок, які батько, ймовірно, позносив туди, уникнувши дідової перевірки (я теж намагався приховувати від діда цю мою єдину ваду). Я просиджував на горищі над «Паризькими таємницями», «Трьома мушкетерами» та «Графом Монте-Крісто» з обіду до вечора, аж поки вже нічого не міг бачити.

Настав дивовижний 1848 рік. Кожен студент радів, бо на папський престол вступав кардинал Мастаї Феретті, папа Пій IX, що два роки тому амністував політичних в'язнів. Рік розпочався антиавстрійськими виступами у Мілані, де городяни вирішили перестати палити, щоб спустошити казну Королівського імперського уряду (моїм друзям з Турина наші міланські товариші, що рішуче стояли проти солдатів та функціонерів з поліції, котрі дражнили протестувальників, випускаючи димок з ароматних сигар, здавалися героями). Того ж місяця у Королівстві обох Сицилій вибухнули революційні виступи, після яких Фердинанд II[79] пообіцяв конституцію. Та у той час, як у лютому в Парижі після народних повстань було скинуто з трону Луї-Філіпа і проголошено республіку (знову і, на щастя, назавжди), скасовано смертну кару за політичні злочини, рабство і було введено загальне голосування, а в березні папа дозволив не лише ввести конституцію, але й запровадити свободу слова та звільнив євреїв, котрі мешкали в гетто, від багатьох принизливих звичаїв та приневолень. Одночасно з цими подіями ерцгерцог Тосканський теж прийняв конституцію, а Карл-Альберт проголосив конституцію Сардинського королівства[80]. Врешті відбулися революційні виступи у Богемії, Відні та Угорщині, протягом п'яти днів відбувалося міланське повстання, завдяки якому з міста вигнали австріяків і п'ємонтську армію, що йшла війною на місто, щоб приєднати до П'ємонту звільнений Мілан. Мої друзі також тихенько пліткували про те, що з'явився «Маніфест» комуністів — ось це справді була радісна звістка не тільки для студентів, але й для робітників з нижчих верств, адже всі були певні, що незабаром на кишках останнього короля повісять останнього попа.