Гра престолів

— Цього я не заперечуватиму, — відказав Бенджен, зібгавши губи. Він забрав Джонового кухля зі столу, налив собі з найближчого глека і випив одним довгим ковтком.

— Даеронові Таргарієну було всього чотирнадцять, коли він завоював Дорн, — мовив Джон, який мав Юного Дракона за одного з улюблених героїв.

— Те завоювання тривало ціле літо, — зазначив дядько. — Твій Король-Хлопчак втратив десять тисяч людей, завойовуючи країну, і ще п’ятдесят, намагаючись її втримати. Хтось мав би розказати йому, що гра і війна — то різні речі.

Він знову ковтнув вина.

— А ще, — додав він, витираючи рота, — Даерон Таргарієн помер у вісімнадцять років. Ти, часом, не забув цю частину казки?

— Я нічого не забуваю, — хвалькувато заявив Джон, сміліючи від вина і намагаючись сидіти якомога пряміше, щоб додати зросту. — Я хочу служити у Нічній Варті, дядьку.

Джон думав про це довго і ретельно, лежачи без сну, поки його брати сопіли навколо. Колись Робб успадкує Зимосіч, очолить велике військо як Оборонець Півночі. Бран і Рікон сядуть від Робба як значкові пани у острогах і городцях. Його сестри Ар’я та Санса вийдуть заміж за спадкоємців інших великих домів, поїдуть на південь як хазяйки власних замків. На яке місце серед них міг сподіватися байстрюк?

— Ти не знаєш, про що просиш, Джоне. Нічна Варта є присяжним братством. В нас немає сімей, ніхто з нас ніколи не матиме синів. Ми одружені з обов’язком і кохаємо лише честь.

— Байстрюк теж може мати честь, — відповів Джон. — Я готовий дати присягу!

— Ти хлопчик чотирнадцяти років, — мовив Бенджен. — Ще не чоловік, ні. Допоки не пізнаєш жінки, ти не знатимеш, що саме полишаєш.

— Та мені до того байдуже! — вигукнув Джон у запалі.

— Я б повірив, якби ти знав, — відповів Бенджен. — Якби ти знав справжню ціну присяги, синку, то не прагнув би так палко її заплатити.

Джон відчув напад люті.

— Я не ваш син!

Бенджен Старк підвівся з лави.

— От і шкода. — Він поклав руку на плече Джона. — Приходь до мене, як породиш кількох власних байстрючат, і побачимо, що скажеш тоді.

Джон аж затремтів.

— Я ніколи не стану батьком байстрюка, — вимовив він чітко і повільно. — Ніколи!

Останнє слово він виплюнув, наче гидку отруту, і раптом зрозумів, що за столом усі замовкли і витріщаються на нього. На очі наверталися сльози, і Джон це відчував, тому схопився на ноги.

— Прошу товариство дарувати мені, — мовив він, зібравши залишки гідності, а тоді крутнувся і вибіг геть, поки ніхто не помітив, як він плаче. Мабуть, він-таки забагато випив вина, не тямлячи, що робить. Ноги йому заплуталися, поки він вибирався назовні, під руку трапилася служниця, і на підлогу з брязкотом полетів глечик вина з прянощами. Навколо загримів регіт; Джон відчув гарячі сльози на щоках. Хтось схопив його, намагаючись втримати на ногах, та він вивернувся і наосліп побіг до дверей; Привид мчав по п’ятах, і врешті-решт вони разом вискочили у ніч.