Гобіт, або Туди і Звідти

Так якісь жартівники хихотіли і співали поміж дерев; гадаю вам їхня пісенька здається дуже милою нісенітницею. Але їм це було байдуже — вони б лише ще дужче розсміялися, якби ви сказали їм про це. Звісно, то були ельфи. Невдовзі Більбо мигцем побачив їх у темряві, що ставала дедалі густішою. Він любив ельфів, хоча рідко їх зустрічав, а втім — і трохи побоювався. Ґноми не живуть із ними у злагоді. Навіть такі цілком добропорядні ґноми, як Торін і його друзі, вважають їх дурними (а так вважати — велика дурість) або ж дратуються через них. Бо деякі ельфи дражнять ґномів і глузують із них — надто з їхніх борід.

— Ну й ну! — пролунав чийсь голос. — Ні, ви лишень погляньте! Гобіт Більбо верхи на поні, мій любий! Хіба це не мило?

Потім вони завели іншої пісні — такої самої чудернацької, як та, що я записав од початку до кінця. Нарешті один високий молодий ельф вийшов із-за дерев і вклонився Ґандальфові й Торіну.

— Ласкаво просимо в долину! — промовив він.

— Дякую! — відповів Торін дещо грубувато.

Але Ґандальф уже спішився і приєднався до ельфів, весело з ними розмовляючи.

— Ви трохи збилися зі шляху, — сказав ельф, — якщо, звісно, ви прямуєте до будинку на тому березі потоку. Ми вкажемо вам правильну путь, але до мосту і через міст вам краще йти пішки. То ви збираєтеся зупинитися на часинку і поспівати з нами чи відразу рушите далі? Отам готують вечерю, — додав він, — я чую, як від багать тягне димом.

Більбо був такий стомлений, що волів би зупинитися на якийсь час. Ельфійський спів завжди варто послухати — та ще й у червні під зорями, — якщо вам подобаються такі речі. Також йому хотілося перекинутися кількома словами з цими створіннями, котрі, виявляється, знають і його ім’я, і все-все про нього, — хоча він їх ніколи раніше не бачив. Йому здалося, що їхня думка щодо його пригоди може бути цікавою. Ельфам відомо багато чого, вони навдивовижу сприйнятливі до новин і дізнаються про все, що відбувається на землі, зі швидкістю водоплину — або навіть швидше.

Але ґноми наполягали, щоб повечеряти якомога швидше і без жодних зволікань. Вони рушили далі, ведучи поні, а ельфи вивели їх на добру стежку і зрештою — на самісінький берег потоку. Він плинув швидко і шумно, як усі гірські струмки літнього вечора, після того як сонце цілий день підтоплювало снігові вершини. На той бік вів вузький кам’яний місток без парапету — такий вузький, що ним ледве міг пройти поні; й цим містком їм треба було перейти, повільно та обережно, один по одному, кожному ведучи за вуздечку поні. Ельфи принесли на берег яскраві ліхтарики і виспівували веселу пісеньку, доки товариство перебиралося на протилежний берег.

— Не вмочіть бороди в піну, дядьку! — кричали вони до Торіна, який мало не ліз рачки. — Вона й так довга — і змочувати не. треба!

— Стежте, аби Більбо не поїв усіх тістечок! — гукали вони. — Він надто огрядний, щоб пролізти в замкову шпарину!

— Цить, цить, Добрий Народе! І добраніч! — промовив до них Ґандальф, який ішов останнім. — Долини мають вуха, а деякі ельфи — надто гострі язики. Добраніч!

Урешті-решт усі вони прибули до Останнього Прихистку, заставши його двері широко відчиненими.