Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #5
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія». Краткое содержание книги:
Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове, мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?
«Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!» — співала душа. «Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон! Чхон-геч-хон!» — танцювало тіло.
38. ЛТБІДЬ
Уся родина була вдома, тож Софійка ще раз пережила насолоду від розповіді про щасливу річку, ще
разів із п’ятдесят повторила мелодійну назву «Чхон-гечхон».
Історія, звісно, вразила.
— Чхон! — повторював Ростик.
— Будьте здорові й не пчихайте! — жартівливо бажав йому тато.
— Мур! — озивалась на цікаве слівце й Чорно-білка.
— Як був оце у відрядженні в Запоріжжі, — тато згадав, — то бачив річку Червону... Правда, не знаю, чи здавна так зветься, чи вже нині перейменували. Тече з заводу простісінько у Дніпро. Вода — червона від заводських викидів, сполук заліза. Масляниста, брудна і завжди гаряча. Видно, від хімічних реакцій, що в ній вирують...
— Можна гарячі ванни брати! — зітхнула Софійка, яка знов починала сердитішати. На тих, хто загидив запорізьку річку, на власних, рідних чужинців, яким на все начхати.
— Або червону рибу ловити! — додав дотепник тато.
— А річка Либідь! — нарешті пафосно завела свою словесну партію мама. — 3 нею хіба не те саме?
— А що Либідь? — не второпала Софійка, згадавши легенду з читанки ще початкових класів про засновників Києва: братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь.
— Древні русичі річку назвали на честь своєї князівни, а сучасні — закопали її під землю.
— Атож, і закатали в бетон! — сумно додав тато.
— Як це? — не вірила Софійка.
— А так, як писав Микола Вінграновський: «Народжена для нас, вона убита нами. Від Либеді зосталось лиш ім’я»! — пристрасно продекламувала мама. Ніби
відчувала й себе винною і через те хотіла відволікп від пильного Софійчиного погляду власні очі.
— Атож, найбрудніша річка Європи... — переклав те на прозову мову тато.
— «Ще назва є, а річки вже немає!» — цитувала мама Ліну Костенко.
Ага! Це ж вона позаводила якісь непевні таємниці з іркою і тепер замилює Софійчині очі поезіями!
— ...Бо Либідь перетворена на каналізацію, — суворо підсумував тато.
— Мамо, до нас ніхто не приходив сьогодні в гості?
Але мама ніби не почула такого недоречного в цю
хвилину запитання:
— Тільки й зостається згадувати вірш Ірини Жиленко: «Либідь, коли твоя Божа вода вже не потрібна ні граду, ні світу — вільно течи під асфальтовим гнітом, вільно течи — і у вічність впадай!»
— Як мовить бабуся Ліна, варила не варила, аби добре говорила! Годі вам зі своїми віршами і зі своїми страшними фактами! — зовсім посердитішала Софійка. — Це найлегше: опустити руки, процитувати поета й заплакати над своїм безталанням! Чули он — Чхон-геч-хон! Тьху, ще одна рима вийшла! Я про те, що не плакати треба, а — робити щось! У Кореї знайшлись же розумні люди, і в нас знайдуться! В Коктебелі коштовні камінчики відродились, то й Либідь
в і д родиться!
— Навіть з каналізації? — раптом про щось своє замислилась мама, вже не так полохливо ховаючи від Софійки погляд.
— Якщо захотіти — то і з каналізації! — пропікала мамине збентеження (райдужки очей у неї, як і в Туза, сірі) своїми блакитними (татовими) очима.
— Але ж я їм так і сказала! — нарешті не витримала
доньчиного погляду мама і, напевно, стала здаватись.
— Кому сказала? Що сказала? — пішла у прямий наступ Софійка.
Тато, здогадавшись, що розмова перейшла на інше, з таємничим виглядом (його мама, видно, увела в курс!) прихопив Ростика й вийшов з кімнати.
Мама безпомічно опустила свої ще недавно сценічно заломлені руки.
— Це пов’язано з Іркою? Признавайся!
— Так, Софійко... Просто вона просила тобі не казати... Але я й так не могла б і не хотіла б мати від тебе таємниці...
Мама ніяково перебирала китиці скатерки, а Софійка терпляче, як і колись при розмові з Завадчучкою, робила вдих-видих.
— Тим паче, тут нічого такого... Це з Лізкою вашою пов'язано... Ну, ти ж знаєш, що з нею...
— Невже таки вагітна? — перелякалась дівчинка.
— Ні, тут Бог її милував... Але болячку таки підхопила... У венеричному диспансері лікується...
— Щось дуже страшне?
— Слава Богу, не СНІД... Так-от, Іра захотіла її в лікарні відвідати... Сама не зважується, туди дітей не пускають, попросила мене за компанію...
— В неї що, своєї мами нема для компанії? — ревниво спалахнула Софійка.
— Вона своєї боїться... Боїться бути такою ж побитою, як Лізка... Та й узагалі, на такі теми вони не спілкуються... Ні на які теми не спілкуються: кожен своїм зайнятий, батьки дбають лиш про те, щоб удягнена й нагодована...
«Може, їй бракує любові?» — мабуть, правильно колись зауважила про Ірку її, Софійчина, мама!
— І що ж? Навідали?
— Так... Ще й із Лізиними батьками здибались... Важко це все... Вони хочуть виїжджати з Вишнополя... Мовляв, подалі від ганьби... Я переконувала їх зостатись, товкла їм про ту ж таки любов, про те, що чутки можуть і десь-інде дійти, а тут згодом усе забудеться, якщо... Я і Лізці казала... Не можна себе в каналізацію заганяти, від світу тікати, навіть якщо десь вода й забруднилась... Віддерти асфальт, відкритись для сонця, очистити русло... Ні, ну я іншими словами, але точно мов про сьогоднішню Либідь... Я їм ще про твою Чхон-гечхон розповім, коли завтра до неї з Ірою підемо!
— Ви й завтра підете?
— Так, домовились... Треба її підтримати, зрозумій!
— За що підтримати? Що розум пропила, догулялася? Хто їй винен?
— Ти просто як її батько говориш, Софійко! Мовляв, сама винна, чого тобі бракувало, ми ж тобі, падлюці, і пити, і їсти, і вдягнутись, ти ж, гадюко, тільки пташиного молока не мала! Значить, не все!.. Треба не правильністю давити, не лекціями, а... Посадити дерево надії, помогти побудувати фонтанчики, пробач, що так пафосно це все звучить... Я, звісно, там простіше висловлювалась...
Он воно що!
— Та й узагалі, не всім же щастить на чужих помилках учитись, комусь і на власних доводиться!.. Хтозна, Софійко, може, Лізка цим мимохіть і нам урок дала?..
Софійка згадала метеликів у своїй голові й почервоніла, мабуть, аж до самих кінчиків свого темного волосся. Мама втаємничена в цю пригоду і, мабуть, натякає... А й справді, якби не камінчик тоді? А може, то й Лізчин досвід підсвідомо згадався і відвернув од дурниць?
— Лиш Ірі не признавайся, що я тобі це відкрила...
— Але ж тато знає?
— Яз татом радилась... Лише з ним... Бо для мене самої також це все... Як обухом по голові... Але більше нікому про це, будь ласка...
— Звичайно, мамо! Пробач, що я сердилась! І за те, що раніше тобі сама про ту Лізчину біду не зважилась розповісти! Я хотіла, однак...
— Та ні, чого ж. Ти правильно сердилась! 1 розумію, що хотіла розповісти, але... Бо це нелегко... Проте не має бути між матір’ю і донькою недомовок!
— Мабуть, від тих приховувань усі негаразди й починаються! — погодилась, обіймаючи свою таку зараз беззахисну, таку схвильовану, але таку мудру маму. -Шкода, що не всім дівчатам так пощастило з батьками, як-от мені!
— Переживеться, все і у них буде добре! Я знаю, я відчуваю це!
— Цілком із тобою згодна! — дзвінко цьомнула в щоку свою любу мамусю.
Так, усе буде добре! І в Лізки, і — в Либеді!
39. ПІВДЕННИЙ БУГ
З магазину поверталась довшою дорогою. І все поглядала навколо, зачіплюючись поглядом за кожні спортивні парубочі плечі. Не він, не він, не він!
Містечко потопає в липовому цвіті, він дурманить, п’янить, його хотілося би внюхати, ввібрати у себе, в ньому хотілося б розчинитись, якби на одній із вулиць... Ну хоча б у найдрібнішому завулку їй зустрівся...
Софійка зовсім не виглядала Туза. Дуже він їй потрібен зі своїми примітивними золотими кулончиками!