Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
Жінка наче не все розчула:
- Дякую, - каже, - але до поліклініки далеко, доки дійдемо по спеці, йому ще гірше стане. Краще вже на лавочці в тіньочку віддихається.
Отут би сержанту зреагувати - звідки сторонній людині знати, де у «Жулянах» поліклініка? Вона ж відомча, в закапелку поміж двома авіаремонтними заводами, дорогу тільки свої знають. А він їм про службовий медпункт говорив, де пілотів перед вильотом перевіряють, а це - зовсім поряд, в лівому крилі аеровокзалу. Однак, сержант добиває зміну, його теж спека проймає і зайве змикитити сили немає. Він виводить мужчину надвір, у тінь, зганяє з лавочки молодняк, садовить нашу пару. І йде собі геть у своїх справах.
- Вибач, ти, часом, у вільну від роботи хвилину не пописуєш до журналу «Радянський міліціонер»?
- Ні, тільки моделі літаків клею, а що?
- Бо стиль у тебе швидше журналістський - максимум емоцій при мінімумі інформації. Ти можеш по-людському: сержант пішов, побачив, зафіксував, відпровадив… що там далі було з цим служакою?
- Не перебивай, бо заберу свої пасочки і забуду, на чому зупинився. Ага! У цій колотнечі сержант через п’ять хвилин уже нічого не пам’ятав. Але через п’ятнадцять мусить вийти на площу, бо веде за вуха двох циганят, аби посадити їх у тролейбус і спровадити подалі. Дурний номер! Бо вони вискочать через зупинку і назад прибіжать. Але треба щось робити з неповнолітніми вуркаганами.
І отут, біля самого тролейбусу, сержант знову бачить оту пару. Мужчині вже зовсім кепсько, він лежить на лавці, а жінка йому обличчя картузиком прикриває. Сержант розуміє, що яке там «віддихається» - людина взагалі зараз дихати перестане! Він відпускає циганчат і бере ініціативу в свої руки: негайно в медпункт! Жінка заперечує, але сержант піднімає непритомного чоловіка, бере його під одну руку, жінці наказує взяти під другу - дядько ж не худенький! І ось так вони в прямому розумінні цього слова заносять бідолаху в ліве крило аеропорту і віддають медикам. Ті одразу здіймають тривогу, бо свідомості у клієнта вважай немає, пульс слабенький… може бути летальний випадок. І тут жінка круто міняє тактику і починає верещати:
- Що ви його лапаєте, негайно викликайте «швидку»! Він же зараз помре!
У нас у медпункті прохолодно, тихо, тому сержанту стало легше і йому щось не сподобалось. Попросив документи. Жінка обидва паспорти вийняла зі своєї сумочки. У чоловіка в руках взагалі нічого не було. І отут, увага! - перший сигнал: прізвища в паспортах різні. Місця проживання теж різні - навіть не одна область. Жіночка очі опустила і дуже природно зашарілась:
- Ми разом в Одесі відпочивали. Знаєте, як воно в житті буває: у мене сім’я, діти, у нього теж. Тільки й щастя, що ці два тижні. Нам скандал не потрібен, тому й не одразу погодились до медиків іти. А тепер робіть усе, що можете, бо коханий помре.
Тут уже я встряв:
- Якщо вони живуть навіть не в одному місті, то і квитки мають бути в різні напрямки.
- Це я теж сержанту сказав. Але він совістливий, це в нашій роботі зайве. Звернув увагу, що у мужчини в паспорті квиток. А от про те, де квиток жінки - не запитав. У її паспорті не було. Можливо, вона взагалі нікуди не летіла. Але це ми потім такі розумні стали, а тоді сержант віддав їй паспорти і пішов до кас ветеранські мордобої розтягати. Десь через півгодини викликають його по селектору в медпункт:
- Вас знайшла ота жінка, що з хворим чоловіком була?
- А що їй коло кас робити, коли другові кепсько?
- Як? Вона ж хвилини через дві вибігла, дожену, каже, сержанта, нехай допоможе квитки переоформити, бо схоже, що сьогодні ми нікуди не полетимо. І в двері - тільки й бачили.
Сержант плечима знизав:
- Мене сліпий вже двадцять разів міг знайти. Я від кас не відходжу, бо якраз бронь зняли і бійка почалась, як завжди. Може, вона не хотіла мене зайве турбувати, стала в чергу і стоїть? Піду гляну…
А лікарка йому:
- Як знайдете, то підготуйте морально. Бо її чоловік, чи хто він їй там, щойно помер. І «швидкої» не дочекався.
Сержант оббігав увесь аеропорт, по радіо кілька разів передали, потім викликали підмогу - прочесали всі околиці… як у воду впала! Ані жінки, ані документів! Маємо неопізнаний труп з усіма наслідками. І невиразні свідчення щодо супутниці. Бо і сержант, і медики не стільки на неї, скільки на мужчину дивилися. Щоправда, кіоскер із «Союздруку» начебто бачив якусь чорняву молодичку з двома чемоданами, котра сідала у тролейбус. Однак, чи це була саме та, котру шукали, залишилося невідомо.
- Ну добре, - сказав я колезі, - і коли все це сталося?
Авіамент глянув на годинник:
- Дві години, як труповозка на Оранжерейну в морг поїхала.
Я сплеснув руками:
- Май повагу до мертвих! Небіжчик ще не охолов, а ти вже його мені спихаєш.
- Куди ви, хлопці, дінетесь? Брюнетки в аеропорту на підвідомчій мені території вже немає. Шукай вітра в полі, а її… ну, в усякому разі, не в мене.
Я не став продовжувати дискусію, бо раптом дещо пригадав. Зі своєї практики. І не таке вже й далеке. Тому спитав колегу:
- Цей клієнт, сподіваюсь, не з перепою помер?
- Якого перепою, ти що? Хоча ресторан вони відвідали. Ми вже допитали офіціантку. Вона цю пару запам’ятала - сиділи довго, розмовляли, замовлення хороше зробили: шампанське, котлети по-київськи, ікра… коньяк вони, правда, з собою принесли, але вона вже не присікувалася.
- Коньяк? І що - всю пляшку прикінчили?
- Та ні! Вона йому всього один раз налила в фужер, тож сто грамів у два прийоми, а коли йшли - недопите з собою забрала. Хто ж вірменський коньяк залишає? Сама ж осилила лише півпляшки шампанського. Так недопите на столі й залишилося.
- То добре, що залишилося, хоч пальчики візьмемо.
- Які пальчики! Шампанське дівчата одразу допили, а порожню пляшку прибиральниця сполоснула і забрала, щоб після роботи здати. А крім того, офіціантка сказала, що за столом наливав мужчина. Його скляночка на місці, а от її фужер зник. Лікар зі «швидкої» вважає, що дуже схоже на отруєння, але потрібен розтин і аналізи.
- Ну, якщо фужер дама забрала, то налетіли ми на професіоналку. Не здивуюсь, якщо її виделка з ножем серветкою витерті. А ще щось твоя офіціантка запам’ятала?
- По-перше, не моя, а штурмана з екіпажу, що на Одесу літає. А по-друге, мужчину вона добре описала, а жінку - висока, худа, фарбована брюнетка. Можливо, в перуці, хоча й дивно - в таку спеку. Одяг теж запам’ятала до подробиць. І ту сумочку - чорна з довгим ремінцем, з натуральної шкіри, пряжка-кнопка під мідь або мідна. Ти ж знаєш, це ми, чоловіки на ноги і фігуру дивимось, а жінки - що на цю фігуру начеплено.
- Може, прикраси якісь? Брошка чи кулон, перстень нарешті?
- Нічого! Це і лікарка наша підтвердила. Так що, можна офіційно оформляти запит від нашої Управи до вашої?
- За двох умов я твого покійника заберу. Перша - відвезеш мене туди, де взяв. Друга - дочекайся експертизи, тоді надсилай все заразом. І поза планом - давай сюди свого сержанта. Сподіваюсь, ти його не відпустив?
Кажуть, в Америці сержант - то опора служби в поліції. Може бути. У них там, в Штатах, вище звання, ніж капітан в поліції взагалі немає. А наші радянські сержанти, особливо ці, з нових - то суцільне «село і серце відпочине».
Питаю його:
- Куди той мужик летів?
- У Кратово, - а сам сміється.
- Яке Кратово? І чого смієшся?
- Місто таке є в Росії. Ну це, з пісні: «И не в Воронеже, и не в Саратове, а я дала ему в местечке Кратове…»
- Стоп, Магомаєв! Сам придумав, чи десь чув?
- В армії хлопці співали, коли в баню йшли, тому й запам’ятав. У Кратово він летів, з пересадкою. А де саме, не пам’ятаю.
- Ну, раз і не в Воронежі, і не в Саратові, то летіти він збирався через Волгоград. А жінку часом не Зоєю звали? Знаєш, пісня є така - «Гоп-стоп, Зоя…»?