Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
На пам’яті карного розшуку і транспортної міліції пасажирів спроваджували на той світ в найрізноманітніший спосіб: пристрілювали, брали на ніж, душили шворкою і голіруч, проламували голову кастетом та спускали на ходу під укіс. Колись, під час бандитських розборок, одразу після війни навіть кинули в купе з конкурентами ручну гранату. Але щоб людину свідомо труїли, та ще й хімічною гидотою, - цього не пам’ятали навіть ветерани розшуку.
Від автора: Олекса тоді або не знав, або не ризикнув розповідати мені таємничу легенду часів Лаврентія Берії. Поважаних людей з провінції викликали до Москви. Начебто для вручення високої нагороди або нового призначення. Характерно, що разом з відрядженням громадянину давали в руки вже куплений квиток до вагону СВ. Друге місце в купе займав добродій із зовнішністю, яка не запам’ятовується. За одну-дві станції до Москви мовчазний попутник виходив зі своїм маленьким чемоданчиком, а щасливого пасажира після прибуття до столиці нашої Батьківщини знаходили мертвим, без зовнішніх ознак насильницької смерті. Сім’я одержувала урну з прахом і довідку про смерть раптову від, як тоді казали, «розриву серця». Про обґрунтованість цієї легенди свідчив той факт, що повоєнні провідники боялися служби у СВ-вагонах на Москву, як чорт ладану. Хоча і зарплата, і прогонні там були дуже високі. Подейкували, що в такий спосіб люди з МДБ прибирали тих, кого з різних причин не можна було знищити в традиційний для цього відомства спосіб - оголосивши ворогом народу. Нещасних труїли спеціальною гидотою, розробленою у таємних лабораторіях беріївської безпеки. Вже в часи «гласності» Ельдар Рязанов поклав цю легенду в основу одного зі своїх фільмів.
Олекса Сирота:
Поки ми розбиралися з цим випадком, усі якось і забули, що я начебто у відпустку збирався. І хто б ти думав, нагадав? От якраз мій однокурсник!
- Ну нарешті! Бо я вже грішним ділом побоювався, що до його історії ти так і не доберешся.
- А ти май терпіння слухати. Розумієш, у нас із ним ситуація подібна була. Його в армії прийняли до партії. Святе діло, особливо для кар’єри. Ну я, ти пам’ятаєш, встряв у цю організацію ще в Університеті. От наша рідна партія і мобілізувала нас обох ще раз: прямою дорогою одразу після армійського дембеля - до міліції. Тільки мене в розшук, а його - в аеропорт. Зустрічати злочинців біля трапу літака. Якщо серйозно, в теорії, задум був непоганий. Бо, як я тобі вже казав, злочинець, котрий себе поважає, після серйозного епізоду не відлежується у швагра на хуторі Козюльки. Він хапає квиток і летить через увесь Радянський Союз, бажано з пересадками, туди, де побільше народу. Що ж виходить на практиці? Доки оголосять всесоюзний розшук, доки відіб’ють і приймуть радіограми, то злочинець уже встиг забігти якомога далі від території, підконтрольної транспортній міліції. Він уже десь ближче до нас - міських сискарів циганочку з виходом витанцьовує.
Повертаюся до однокурсника. Дзвонить він мені з «Жулян» і криком кричить:
- Олексо, рятуй, складний випадок!
А я йому, щоправда, ввічливо, але з підтекстом:
- Якщо ти щодо громадянки Піпкіної, вона ж Череповська, вона ж Козловська, вона ж Тетяна Титаренко, вона ж Лебеденко, - волосся коротке, але може відрости, пофарбована у чорний колір, але може бути перефарбована у інші кольори, - так ти даремно займаєш службовий телефон.
Від автора: в цій історії наведені цитати зі справжніх радіограм, які в ті роки приходили в аеропорт «Жуляни» на адресу транспортної міліції.
Олекса Сирота:
- Твої колеги, - продовжую я, але вже єхидно, - оті Козлови, а точніше - Мудакови зеленого поняття не мають про ази розшуку. Краще б читали до кінця дані зі всесоюзної картотеки. Там чітко написано: Тетяна Володимирівна, вона ж Олена Миколаївна, літаків боїться. Користується виключно залізничним транспортом. Хай твої колеги зі станції «Київ-пасажирський» замість вокзальних повій по шпалах ганять, прочешуть кімнату матері і дитини. Бо ця падлюка «на довірі» саме там краде!
- Ні, - каже авіаційний колега, - я не про Піпкіну. У мене справді проблема.
- Та яка проблема? Цигани літак вкрали? Так вони його в утиль здали, щоби за талончик «Королеву Марго» купити.
- Олексо, мені не до жартів. Допоможи! З мене кава. Щоправда, розчинна, але велика нерозкрита банка. А потім, я машину пришлю. Якщо згоден, підскоч на Хрещатик до нашої Управи. Побачиш «рафік», - то по тебе. Доїдеш з комфортом. А то переведешся в таку спеку на сухофрукт.
Що було робити? Справді, липень, спека, сорочка мокра, вітру немає, вентилятор перегорів, новий обіцяють у грудні, холодильник не обіцяють взагалі… тому я нахабно так кажу:
- А до нашої Управи виїзд подати - слабо?
- Олексо, ти що? Ваші даішники нашому водилі вже дві дірки в талоні проколупали.
- Не бійсь, виручимо. Сам вийду зустрічати.
Зійшлись на компромісі: мене забрали на площі Калініна з-під поштамту. І поїхав я у «Жуляни».
Колега не підвів, банку з кавою мені одразу в зуби, а велику чашку укоханого напою поставив переді мною на стіл. Кава хоч і гаряча, але спрагу вгамувала. За перекуром я колегу піддражнюю:
- Я так гадаю, що раз приятель нарешті побажав мене побачити, значить це не благий намір пригостити мене моїм улюбленим напоєм, а, видати, щось сталося. Та й казенний транспорт надаремне не ганяють. Колись, відмінник!
Але відмінник колотися не поспішає, йому спершу треба в жилетку поплакатися:
- Що таке аеропорт влітку - ти знаєш. Якщо забув - сходи подивись. Жінки кричать, діти плачуть, ветерани матюкаються в усіх напрямах і вимагають начальника аеропорту, мужчини біля кас хапають один одного за петельки. Циганки народ дурять, циганчата підкрадають по-дрібному, професіонали тирять по-крупному. Тільки «юнкерсів» над головою не вистачає, а решта вже є. Дурдом!
- А ти переведись до нашого моргу, що на Оранжерейній. Там по-перше, завжди прохолодно, по-друге, доплата «за вредність», а головне - клієнтура спокійна. Ніхто не кричить, не матюкається, поза чергою не преться, ну і за петельки не хапає.
- Не хапає, кажеш? Зараз! Працював я на Оранжерейній - ще студентом підробляв. Якось зимового ранку приходжу на зміну, а напарник каже: до нас вночі відомого артиста привезли. На вулиці підібрали - впився вусмерть. Хочеш глянути? Біля вікна лежить, заслужений! А як грав!
Я, дурень молодий, підійшов, нахилився, а покійник як підскочить і хап мене - якраз за петельки! Виявилося, що він не помер, а переохолодився в кучугурі. А у нас відігрівся, прокинувся і подумав, що він у витверезнику, бо ж голий. І лише коли я свідомість втратив, до нього теж дійшло, де він. «Швидку» вже нам обом викликали.
- Припини проливати сльози в мою неіснуючу жилетку. Злякався «висяка» - так і кажи. Ближче до діла.
- Тільки не треба мене звинувачувать у відсутності професійної гордості, бо пошлю подалі. І каву заберу. До діла - то й до діла! Якийсь час тому наш міліцейський сержант помічає у цьому тирлищі цікаву пару. Жінка ще молода, але вже не пацанка, без особливих прикмет. Струнка, худорлява брюнетка з короткою зачіскою - от і все. З нею мужчина - солідний, років п’ятдесят, зодягнений в трійку, хоча й спекота. Чорнява його не стільки веде, скільки на собі тягне, бо дядькові виразно недобре. Очі закочуються, весь мокрий, ноги тягне. Сержант підійшов, відрекомендувався і запропонував допомогу. Жінка навіть зраділа: треба, каже, чоловіка на свіже повітря, в тіньок вивести, бо йому од задухи зовсім погано стало. Зверни увагу, поки що ніякого криміналу. Сержант саме тому й підійшов, що вони здались йому солідною парою. Ну, повітря повітрям, а може, каже, краще до нашого медпункту відведу? Там полежить, ліки дадуть, якщо треба, те, се - до рейсу перечекаєте. До речі, коли ваш літак?