Поїзд, що зник

- Мене інше цікавить. У офіціанток, як правило, пам’ять професійна, особливо, у таких ресторанах, як вокзальний. Там якщо гав ловитимеш, то вирахують більше, ніж заробиш. А нашу пару вони так і не пригадали.

- Щоб ти знав, Олексо, клофелінниця, якщо клієнт «попливе» до розрахунку, платить офіціанту з власної кишені. Їй скандал не потрібен, вона не «динамо крутить», а серйозною справою займається. Вона, навіть якщо й завалюється, то в зоні спить на нижніх нарах, ближче до батареї. Тому наша й поводилася так, щоб увагу до себе не привернути, навіть зайве виделкою об тарілку не дзенькнула. В твоїй історії мене інше дивує - досі клофелінниці своїх клієнтів до смерті не доводили. Їм аби памороки людині забити. І ще - експерти розповіли, що та хімія, котру брюнетка підливала, від клофеліну набагато сильніша і доза була обидва рази - стовідсотковий гаплик! А це вже на розстрільну статтю тягне. Щось воно не тулиться, Олексо… Можливо, їй не гроші потрібні були? Ну, вчинили покійнички їй коли-небудь щось таке, що тільки вбивство душу заспокоїть? Може, помста?

- Цих мужиків нічого не об’єднує, - заперечив я, - де Кратово, а де Рубіжне? Вони ніколи один одного в очі не бачили. Навіть на партконференціях - я перевіряв.

- Господи, Сирота, ти наче не в міліції служиш! «Нічого не об’єднує, ніколи не бачились»… Я пам’ятаю один епізод із юною дурепою, вона ще на суд в піонерському галстуку прийшла. Погодилась увечері піти на квартиру до малознайомого дорослого дядька. Він її напоїв, побив і зґвалтував. Піонерка вирвалася, вибігла на вулицю, гальмонула машину: швидше везіть до міліції! Аякже! Там троє бугаїв сиділо - дали в голову, завезли на Берківці, там зґвалтували і кинули непритомну поміж могил. Ще слава Богу, що не вбили! Взяли ми їх усіх. Так от оті троє з четвертим, який фактично був першим, зустрілися на лаві підсудних. Що характерно, не тільки по одній статті, а й по одному пункту разом пішли. Хоча до того один одного в очі не бачили! Їх об’єднала потерпіла.

- А з нею що було?

- Та ти її знаєш, Сирота. У неї тепер кликуха «Гроза трипдачі». Зрозумів? Думаєш, якщо у нас людина людині друг, товариш і брат, то все почуття помсти в анонімки виродилось? Якби! Є ще молодша сестра помсти - заздрість називається. Тільки вона коли в гудок виходить, а коли з помстою в парі лазить.

Цікаві філософські міркування Старого перервали звуки кроків у коридорі. Усі синхронно зиркнули на годинники - за чверть друга ночі. Через наш ілюмінатор ми побачили спочатку овальну клаповуху голову на тонкій шиї, потім усю фігуру, десь під 180 см зросту. Молодик був зодягнений в спортивний костюм та якусь подобу темної куртки, на ногах мав солдатські чоботи, які грюкали на весь коридор. Хтось із наших прошепотів:

- Він?

Я огризнувся:

- Вийди і попроси - хай скаже «кукурудза». В об’єктивці на Лисова було таке: «не вимовляє літеру «р».

Старий стусонув мене кулаком під ребро і жестом показав, аби відчиняли двері. Добре змащений замок навіть не клацнув. Тим часом клаповухий підійшов до дверей, за якими спала подруга Лисова, і рефлекторно витер чоботи об ганчірку коло порога. Старий уже підняв руку, щоб дати сигнал, але в цей момент на стелі розчинився люк, який ми вважали забитим наглухо, і звідти на голову дезертиру впало троє мордоворотів. Як потім з’ясувалося - військових особістів. Бідолаха навіть не квакнув.

Коли солдатика відкачали, а подругу добряче притисли, виявилося, що це не Лисов, а його сексуальний дублер, котрому, щоправда, не обіцяють «любві до гроба», зате регулярно пускають у койку. Частина, в якій служив солдатик, квартирувала за дві вулиці, а самоволка для страждальця - не проблема.

Справжнього Лисова через місяць вбили у перестрілці наші прикордонники. Він проривався в Китай…

Я спокійно повернувся до історії з потруєними транзитниками, радіючи, що дезертира вбили не в нашій республіці. Інакше б довелося міліції брати участь у старовинній партійній забаві: «нагородження непричетних, покарання безневинних». Кажуть, в аналогічних випадках шеф республіканського КДБ Федорчук, обов’язково в присутності самого Ве-Ве, знімав невидиму пилинку з мундира нашого міністра і лагідно цікавився: «Що ж це твоя міліція вже зовсім мух не ловить? Мої прикордонники мусять твоїх клієнтів перехоплювати, наче шпигунів для них мало. Ну-ну! Я вже доповів Юрію Володимировичу Андропову». Подейкують, що наскакувати на командуючого округом та його особістів голова КДБ чомусь не наважувався. Можливо, військовики мали сильнішу, аніж андроповці, позицію у Політбюро. Тому всі відігрувались на лягавих.

Наше хитре начальство швиденько спровадило на Орджонікідзе рапорт, в якому особливо наголосило на тому, що міліція провела спільну з особістами операцію в обстановці, максимально наближеній до бойової. Хай нас Бог милує від реальної ситуації - перестріляли б один одного! Лисов, кажуть, половину прикордонної застави «дембельнув»: кого через госпіталь, а кого через домовину з музикою… і це з двадцятьма патронами в ріжку! Ворошилівський стрілець.

Цього разу нам обійшлось.

Ще до початку полювання на Лисова я надіслав запит щодо всіх зафіксованих «хімічок». Матеріали надійшли швидко. Я розглядав фотографії цих баб і думав про сексуальну невибагливість деяких мужиків. Щодо спрямованості дій потерпілих, я не мав ніякого сумніву, бо для чого ж іще випадкову знайому до ресторану тягнуть. Напевне ж не для того, щоб показувати їй фотографії своїх дружини і дітей. Я, особисто, цих баришень не те що нікуди б не запрошував, я б за ними в гастрономі черги не займав! Таких у пору моєї юності чомусь називали «вампірками».