Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
- Та ми що? Ми тільки перелякалися, що смерть на нас спишуть… А паспорт у нас, у нас! Перелякались ми…
- Тобто це ви його з переляку, як він був, голий, замотали в простирадло і швиденько скинули за якийсь паркан?
- Так думали - ніхто не докопається.
- Ага. Ніхто не докопається! А казенний штамп з номером витверезника на простирадлі - це для кого?
Люди мої потихеньку від сміху давляться. І тільки кінолог незадоволено констатував:
- Я ж казав - нічого було казенну собаку ганяти. Можна було пішки пройти і пивка по дорозі випити.
Словом, почала наша Управа цей факт розкручувати. І посипалися кримінальні епізоди, як пір’я з казенної подушки. Виявляється, обслуга витверезника гроші у п’яних крала, рукам волю давала, а у жіночому відділенні особливо агресивних клієнток стригла «під нуль». Ну, паскудниками не наш відділ займався. Нам з головою небіжчика вистачило. Привезли його з «Києва-пасажирського». Документів у нього не було. Щоправда, від одягу тхнуло горілкою і лежав він на першій платформі, неподалік депутатської зали в стані, який здався залізничній міліції «глибоким алкогольним сп’янінням». Бо мужчина вже навіть не мимрив, а лише рукою відмахувався. Викликали спецмашину з витверезника. А треба було - «швидку». І негайно везти до токсикології. Якби здогадалися, бідолаху можна було б врятувати. Бо токсикологія вважай поряд з вокзалом - в Калінінській лікарні навпроти Політеху. А заодно вдалося б дізнатися чимало цікавого, але…
Щоправда, особу померлого ми встановили оперативно. Його, до речі, вже шукали. Я Старому так і доповів.
- Що за людина?
- П’ятдесят років. Працівник районної ланки. Аграрій.
- Що він у нашому місті робив?
- Транзитник. Повертався з відрядження. Кінцевий пункт - Рубіжне. Чекав поїзда на пересадку.
- За місцем проживання не дізнавався - сам він у це відрядження їздив чи з якоюсь особою жіночої статі?
- Сам. Один. Без баб-с. Хоча - міг у поїзді познайомитися. Чи на вокзалі. Часу у нього було достатньо. Добрих півдня.
- А що багаж? Навряд чи він у відрядження з одним портфелем їздив.
- Якраз із портфелем: окрім ділових паперів - труси-шкарпетки-зубна щітка. Поїздка термінова і короткострокова. Тож якщо і поживилася, то тільки гаманцем. Але як у ньому що й було, напевне у ресторані залишили. Хто ж у таку поїздку велику суму бере?
- Отже так, Сирота. Годі займатися цим… як ти там говориш? Мозковим штурмом? Беремо ноги в руки - і на вокзал.
Якщо Старий каже «беремо ноги в руки», а не «дуй, Сирота, на вокзал», то це означає, що він наміряється задіяти свої особисті канали інформації. Вже цікаво.
Добиралися ми, звичайно, не пішки, а на «газику». Але повернули на платформу для приміських поїздів. Народу практично не було - окрім трьох глухонімих чоловіків. Один середнього віку, двоє молодших, розмовляють мовою жестів.
Ми підійшли… Старий ляснув ззаду по плечу того з трійки, що старший. Той обернувся с незадоволеним виглядом.
- Громадянине, пройдемо!… До вияснення обставин…
Бере мій Підполковник глухонімого за лікоть, тягне за приміщення вокзалу, я про всяк випадок страхую ззаду. Глухонімий намагається щось мукати і казати жестами, але коли ми опинились у закутку, де нас ніхто не бачить, одразу ж лице його распливлось у посмішці. Щось на пальцях показав - привітався, чи що?
- Та годі тобі, Гансе, - обірвав його Старий. - чи я не знаю, що у тебе музичний слух!
Це ж треба - у Ганса тут же голос прорізався:
- Іване Борисовичу, наше вам! Проводжаєте, зустрічаєте? Чи нарешті самі від’їжджаєте кудись у південні краї?
- Тебе шукаю. Є розмова.
- Угу… «Казав сліпий - побачимо, казав глухий - послухаємо, казав німий - побалакаємо»… Нас тут ніхто не засіче?
- Не відволікайся. Про мужика, котрий біля депутатського залу вирубався - чув?
- Це котрий нібито з трудового селянства? Так його ж до витверезника відвезли, там і гигнув. А звідки це така турбота з боку високого начальства? Чи мало у нас п’яних на вулицях валяється, щоб громадянин підполковник про кожного дбав?
- Звідки знаєш, що він помер?
- Так цей же… ваш… стахановець - це він про мене - щойно транспортних навиворіт вивернув і носильників перетрусив. Звідси роблю висновок: у товариша напевне був не напад апендициту, а щось таке з летальним кінцем.
- Ти моє терпіння не випробовуй. Я ж знаю, що ти наглядаєш не лише за глухонімими, котрі в поїздах календариками та карточками з голими бабами торгують. Дівки-клофелінниці теж під тобою.
- Вашому молодому чоловіку відповів би, що це брехня і провокація. Але що стосовно вас, шановний Іване Борисовичу… скажу, як на сповіді. Згадані дівки тут ні до чого. Звичайно, недоліки бувають, як і в будь-якій роботі. То пустишку витягнуть, то зайвого капнуть і клієнт одразу хрюльником у салат… але щоби насмерть? Вибачайте, не ту масть тримаємо. Та ми цій шалаві самі збиралися руки-ноги в вузол зав’язати, але вона надто вже швидко дременула!
- Ага, так ви її все ж таки бачили!
- Не встигли. Поки нам носильник стукнув, що якась стороння на нашій території фраєра чистить, її вже і слід охолов.
- А ну, викладай. І докладніше.
- А що докладніше? Тут ви більше мого знаєте. Нібито баба, нібито не стара. Точно - не наша, та й годі. У вас усе? Бо мене, вибачайте, робота чекає.
- Ця робота почекає.
- Я не ЦЮ роботу маю на увазі, а ту, де моя трудова книжка лежить. Там, знаєте, з дисципліною суворо.
Коли ми під’їзними шляхами пробиралися до вокзалу, я спитав:
- Ганс - це що, кликуха така у блатного?
- Взагалі-то він всім представляється Геннадієм. Хоча за паспортом він Ганс. Йоганн Вольфгангові. З сибірських німців. Між іншим, з вищою освітою, як і ти.
- І де ж його, як він сказав, трудова книжка?
- Він адміністратор в театрі глухонімих.
- М-да… тиха робота. На відміну від нашої.
- Не подобається наша, - буркнув Старий, - йди на ту! Я Ганса попрошу, він тобі рекомендацію дасть. В обмін на партквиток і міліцейські погони.
Коли ми спустилися з відкоту насипу і вийшли на вуличку, де нас чекав «газик», Старий раптом зупинився:
- Щось мені, Сирота, підказує: ти вважаєш, що це не вбивство з необережності, а навмисне позбавлення життя. Так от, запам’ятай: жодне начальство - ні міліцейське, ні партійне - не дозволить, щоб цей «висяк» надто довго висів на стіні кабінету капітана Сироти… особливо перед міністерською перевіркою. То що думаєш робити?
- Чекати наступного покійника.
- Добре, гуморист, поїхали!
Отже, пасажир-аграрій замість станції Рубіжне відбув на той світ. А наше високе начальство мусило вибачатися перед родичами і брати на себе всі видатки на поховання. Обслугу витверезника, звичайно, розігнали, а декого навіть посадили. Та мертвого в такий спосіб не повернеш. І з’явився на нашій міліцейській совісті здоровенний «висяк», бо мужчина в ресторані на вокзалі крім скромних ста грамів горілки випив смертельну дозу отрути.
Генерал тоді спитав:
- Коли у нас останнього разу пасажирів насмерть труїли?
Старий, котрий, здається все, що було від Різдва Христова, відповів:
- В одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році. Поїзд «Одеса-Москва», відомому картярському шулерові ціаністий калій у чарці піднесли.
- Ото ж! Сто років жили тихо, а тут - на тобі!
Хто поцупив трудові заощадження аграрія, залишилося невідомим. Персонал витверезника божився, що «його так привезли», транспортна міліція на знак моральної чистоти скинулась із зарплати «на покійника». Вокзальні злодюжки того дня на роботу не виходили, бо напередодні їх добряче шугонули. Коло замкнулось. Якби його непритомним з поїзда витягли, тоді інша справа. Однак, поїздні злодії своїх клієнтів снотворним труять. І не до смерті. Для них важливо, як пишуть у протоколах, «довести потерпілого до непритомного стану аби полегшити здійснення крадіжки». А налити в чарку те, що випив гість з Рубіжного, - це вже скидалося на вбивство зі заздалегідь обдуманими намірами. Кому воно треба?