Моє сторіччя

Але дрібним службовцям та чиновникам, не кажучи вже про тих, хто залежав від державних виплат, жилося геть сутужно. На пенсію вдови мамі точно не вдалось би самостійно звести кінці з кінцями. А на кожному кроці було повно жебраків-інвалідів. Хоча, наприклад, пан Гайнце, що жив на першому поверсі, зумів дослухатися чиєїсь мудрої поради та вкласти чималий спадок, отриманий ним після війни, у понад сорок гектарів землі, на якій були поля та пасовища; цю землю він здавав в оренду селянам, а селяни йому платили натурою. У його коморі висіли цілі копчені свинячі туші. І коли гроші вже складалися з одних нулів і всюди ввели замінники грошей, а у нас, у Саксонії, ходили навіть вугільні купюри, він обміняв усі свої запаси на тканини — на величезні рулони вовни та габардину, а коли, врешті, запровадили рентну марку, миттю відкрив власну справу. О, він умів улаштуватися!

Але насправді пан Гайнце не був «переможцем», хоч люди й обзивали його так — як вправного спекулянта воєнного часу. І дядько Едді, який уже тоді був комуністом, а потім зробив непогану кар’єру в робітничо-селянській державі, знав поіменно у Карл-Маркс-Штадті, як тоді називався Хемніц, усіх «акул у циліндрах» — так він величав капіталістів. Для них із мамою було на краще, що вони вже не застали західних грошей. Принаймні їм не довелося перейматися тим, що буде, коли введуть євро.