Моє сторіччя

1923

Сьогодні купюри виглядають гарно. А мої внуки люблять бавитися ними, купуючи та продаючи уявні будинки; вони бавляться навіть тими кількома папірцями, які я зберегла ще з часів до падіння Берлінської стіни і на яких зображені колос і циркуль, але нулів на них небагато, тож для дітей — це дрібні гроші.

Гроші періоду інфляції я знайшла після смерті матері в її господарській книзі, яку я часто гортаю, бо все написане там про ціни та кулінарні рецепти викликає в мене сумні, але зворушливі спогади. Ох, моя бідна мама, їй довелося нелегко. Ми, четверо дівчат, завдали їй чимало клопоту, хоча, звісно ж, цього не хотіли. Я була найстаршою. І кухонний фартушок, який у кінці тисяча дев’ятсот двадцять другого року коштував — як я читаю — три з половиною тисячі марок, призначався точно мені, бо саме я допомагала мамі щовечора подавати нашим квартирантам цілий асортимент приготовлених нею страв, у які вона вкладала всю свою фантазію. Вишиту сукню за вісім тисяч купили моїй сестрі Гільді, хоча вона й не дуже любить згадувати її червоно-зелений візерунок. Але Гільда, яка в п’ятдесятих подалася на Захід і яка ще дитиною була вельми впертою, взагалі завжди внутрішньо зрікалася всього минулого.