Моє сторіччя
- Автор: Грасс Гюнтер
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-435-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моє сторіччя». Краткое содержание книги:
Читач однозначно відкриє для себе іншу Німеччину, побачивши й почувши її через призму світосприйняття й самоусвідомлення її громадян, яким випала одна з найскладніших доль у світовій історії минулого сторіччя.
Після цього Й. В. переважно переводив розмову на битву під Марною. Він проклинав своїх генералів, особливо Фалькенгайна. Він узагалі любив виговоритися під час рубання дерев. Кожен удар — завжди однією й тією ж, здорового правою рукою — і дерево падало. Особливо часто він згадував листопад вісімнадцятого. Першими він поминав незлим-тихим австрійців з їхнім непередбачуваним кайзером Карлом, потім своє отримували ті, хто відсидівся в тилу, далі йшлося про втрату субординації у війську та червоні прапори на вагонах тих, хто їхав у відпустку. Так само, поміж ударами сокири, він скаржився на уряд, насамперед на принца Макса: «Цей канцлер — революціонер!» Гора цурпалків довкола нього все росла, а Й. В. поступово доходив до свого вимушеного зречення престолу. «Ні! — вигукував він. — Першими мене змусили мої власні люди, а вже потім комуністи… Цей Шайдеманн… Не я покинув армію, а вона — мене… Я більше не міг повернутися до Берліна… Усі мости над Рейном контролювалися… Я змушений був ризикнути… громадянська війна… або потрапити до рук ворога… І на мене би чекав безславний кінець… або я би мусив сам пустити собі кулю в скроню… Я міг хіба що втекти за кордон….»
Так минають наші дні, один за одним, шановний пане. Його Величність, здається, невтомний. Але віднедавна він рубає ліс мовчки. І я вже не відповідаю за складання облікових списків. Одначе у просіках довкола Доорна рік за роком підіймається молодняк — і Й. В. готовий вирубати його, коли дерева підростуть.
1927
Мама виношувала мене до середини золотого жовтня, але якщо вже зовсім точно, то золотим був лише рік мого народження, а решта двадцятих, як до, так і після цієї події, лише час від часу зблискували, намагаючись приглушити своєю барвистістю будні. Але що ж зробило яскравим мій рік? Може, рейхсмарка, бо її курс якраз стабілізувався? Чи «Буття і час», ця переповнена словесною пишнотою книга, яка саме вийшла друком, після чого кожен автор дотепних колонок почав удавати із себе Гайдеґґера?
Це правда: після війни, голоду та інфляції, про що на кожному кроці нагадували каліки та зубожілі представники середнього класу, можна було поговорити, за келихом шампанського чи мартіні, про «закинутість» людини у світ або ж про «Буття до смерті». Але золотими ці високомовні слова з екзистенційним фіналом аж ніяк не назвеш. Радше вже голос тенора Ріхарда Таубера можна назвати золотим. Моя мама була заочно закохана в нього всім серцем, від дня мого народження й до своєї передчасної смерті, і щоразу, коли у вітальні вмикався грамофон, вона тої ж миті починала наспівувати мелодії з оперети «Царевич», яка йшла тоді на всіх сценах: «Стоїть солдат на березі Волги…», «Чи ти там, угорі, вже забула про мене?», або «Одна, знову одна», і так аж до нудотного гірко-солодкого кінця: «Сиджу я в клітці золотій…»
Утім, це було лише сухозлітне золото. Справді золотими були дівчата, тільки дівчата. Навіть у нашому Ґданську вони виступали у своїх блискучих сукнях, хоча, ясна річ, не в міському театрі, а в казино Сопота. Але ілюзіоніст і ясновидець Макс Кауер, який ще зі школи дружив із татовим братом Фріделем — тож я називав його дядьком Максом, — і який, разом зі своєю асистенткою-медіумом Сузі, мав неабияку популярність у нашому вар’єте, а його валіза була обліплена наклейками готелів мало не всіх європейських столиць, лише втомлено махав рукою, коли в розмові згадували про дівчат, що «заїздили сюди на гастролі». «Це просто дешеві копії!» — казав він.
Коли мама ще була вагітна мною, дядько Макс буцімто вигукнув у її присутності: «Обов’язково поїдьте до Берліна! Там завжди щось відбувається!» Після цього він своїми довгими пальцями чарівника намалював у повітрі нескінченно довгі ноги дівчат Тіллера, а потім зімітував Чапліна. Він умів розповідати про дівочі ноги. Він стверджував, що вони «ідеально збудовані». А потім заговорив про «ритмічну досконалість» і «зоряні миті в Адміральському палаці». І коли розказував про супровідну програму, згадав написані золотом імена: «Від цієї Труде Гестерберґ просто радіє серце. Як неймовірно вона разом зі своєю трупою проджазувала “Розбійників” Шиллера, а потім ще й так дотепно, комічно витанцювала їх…» Ми чули його захоплені відгуки про «Chocolate Kiddies», яких він чув у «Ла Скала» чи у «Вінтерґартені». А «незабаром до Берліна на гастролі має приїхати неймовірно анімалістична Жозефіна Бейкер. Ця “закинутість” у танці, як сказав філософ…»