Моє сторіччя

Так тривало доти, доки, врешті-решт, ми не стали платними абонентами радіоточки, що давало змогу слухати програми загальнонімецького радіо, і лише тоді моїй родині вдалося — за допомогою радіоприймача та навушників — перетворити мене на мовчазну, затаєну в собі дитину. Це сталося на частотах Вроцлава, на яких Сілезька студія «Радіогодина» вранці та по обіді транслювала дуже насичену програму. Незабаром я навчився користуватися кнопками на радіо й забезпечувати собі пристойну якість прийому, незалежно від атмосферних перешкод та інших сторонніх звуків.

Я слухав усе підряд. Баладу Карла Льове «Годинник», блискучого тенора Яна Кепуру, божественну Ерну Зак. Мене однаково сильно цікавили й уривки з «Бджілки Майї», які читав Вальдемар Бонзельс, і прямий репортаж про регату з академічного веслування — я слухав усе, затамувавши подих. Про мій усебічний інтелектуальний розвиток дбали передачі про гігієну ротової порожнини, або ж лекції під назвою «Що вам потрібно знати про зорі». Двічі на день я слухав репортажі з біржі та дізнавався таким чином про економічне зростання; мій батько експортував сільськогосподарську техніку. Тимчасом як моя родина, врешті вивільнена від мене, могла продовжити свої безкінечні сварки та суперечки, я почув про смерть Еберта, а трохи згодом — про те, що після двох турів виборів генерал-фельдмаршал Гіндербурґ став його наступником на посаді президента рейху. Але й передачі для дітей, у яких казковий герой Рюбецаль, таємничий гірський дух Карконошів, лякав злиденних будників у своїх володіннях, знаходили в мені вдячного слухача. Значно менше мені подобалися працьовиті гномики в передачі «На добраніч, діти» — протоверсії наступних телехітів про піщаних чоловічків, однаково популярних як на сході, так і на заході країни. Але найбільше я любив випробувані ще на світанку моєї «кар’єри» слухача радіовистави, в яких чувся свист вітру, стукотів, як справжній, дощ на даху, гримів грім, голосно іржав сивий кінь під таємничим вершником, рипіли двері, плакала дитина, як колись плакав і я.

Навесні та влітку мене тримали в саду нашої вілли, і там я завдяки радіоприймачу здобував освіту на лоні природи. Але хор пташиних голосів звучав у моїх вухах не з неба чи гілок наших фруктових дерев, а в інтерпретації геніального імітатора голосів доктора Губертуса: саме в його виконанні з навушників я вперше почув щиглика, синицю, чорного дрозда, зяблика, вивільгу, вівсянку та жайворонка. Тож нічого дивного, що сварки моїх батьків, які в міру загострення подружньої кризи ставали все гучнішими, не долітали до мого слуху. Мабуть, тому і їхнє розлучення не стало для мене надто болісною подією, адже нам із мамою залишилася вілла у передмісті Вроцлава — разом із садом, усіма меблями і, ясна річ, радіоприймачем та навушниками.