Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Уже перші відносно докладні етнографічні описи германців, що лишила нам антична історіографія (Юлій Цезар, Корнелій Тацит), подають доволі однозначну картину суспільства на стадії військової демократії. Найвищим владним інститутом є зібрання чоловіків-воїнів, саме цей орган вирішує всі найважливіші питання, зокрема питання війни та миру. Однак уже на зламі тисячоліть доволі стабільним соціальним інститутом були військові ватажки та їхнє оточення, дружинники, пов’язані з вождем клятвою вірності, а між собою побратимством. Античні письменники підкреслюють неробство цих соціальних груп та їхнє прагнення жити виключно війною. Це достатньо показово на тлі того, що войовничість, військову вправність та схильність до грабунку античні автори зазначають як загальногерманські риси, масові й незалежні від ієрархічного положення будь-якого вільного чоловіка. Тож вожді та дружинники виділялися навіть на такому тлі.

Протягом перших століть нової ери в більшості германських племен сформувалися королівські роди. Королями ставали найбільш харизматичні з військових вождів, чий авторитет зміцнювався насамперед успішними військовими діями. Утім, «прихильність богів» до таких успішних вождів, яку тогочасна людина бачила у першу чергу, була насправді лише зручною ідеологічною «обгорткою» для інституалізації королівської влади. Куди більше значення насправді мало економічне підґрунтя. Успіх на полі битви автоматично мав на увазі чималу здобич, а отже, можливість утримувати не тільки себе та родину, а й дружину. Тож згадане вище неробство професійних військових мало на увазі відсутність необхідності виконувати традиційні господарські роботи, звичайну селянську працю. Вивільнений час вожді та дружинники використовували для удосконалення бойових та адміністративних навичок, як власних, так і своїх нащадків. Нащадкам також передавали чималий досвід у згаданих сферах. Тому недивно, що саме сини королів та дружинників згодом виявлялися більш вправними на війні, аніж діти звичайних общинників. Це, своєю чергою, в очах оточуючих засвідчувало «прихильність богів» не тільки до особисто батьків-засновників королівських та шляхетних родів, а й до роду в цілому. Відповідно, доволі швидко королівська влада стала не тільки спадковою, а й певною мірою сакралізувалася. В останньому аспекті доволі показово, що чимало германських королівських родів позиціонували себе як нащадки богів.

Античні письменники характеризують германців як вправних безстрашних вояків, щоправда, не надто стійких. При цьому підкреслюють, що германці б’ються чи не виключно у пішому строю. Однак германці мали й кавалеристів, загони котрих складалися здебільшого з представників елітних прошарків суспільства. Зокрема, загін вершників-охоронців, набраний саме з германців, був іще у почті Юлія Цезаря. Варто зазначити, що порівняно з «природними вершниками», кочовиками, германці почувалися верхи менш упевнено. Тож ця незграбність компенсувалася технічними засобами, що полегшували керування конем. Зокрема, доволі показовим є широке розповсюдження незадовго до початку нової ери саме у германському середовищі шпор.