Замах (Щось краще за смерть)

А він хіба ні? Леонід став під душ і пустив воду так, що аж дух заперло, то гарячу, то холодну, від чого зачмихав як підірваний кінь. Все це божевілля, всі ці гризоти треба просто сполоснути, змити як бруд. Та коли вже загорнувся у кошлатий рушник і почав обтиратися, то його знову почало муляти питання: а хіба у нього не було переконань? Хіба не він, чорним по білому, читав зізнання полонених членів УПА, навіть відомих членів Проводу, про скоєні ними злочини, зізнання, в яких вони визнавали свої помилки і вважали, що майбутнє України, мир та щастя країни можуть бути забезпечені лише у складі Радянського Союзу? Чи не він чув по радіо голоси вояків, які розповідали, як вони на чужині карталися від туги за домівкою і таким чином ставали жертвами західних шпигунських служб, які їх, як таємних агентів, заколотників або саботажників, засилали окільними шляхами або скидали з парашутів? І звичайно ж, державна служба безпеки — служба, до якої тепер належав і Леонід, — швидко їх схопила. І тепер вони розповідали, як прозріли, як їх ошукали і обманним шляхом примусили працювати на західних імперіалістів проти миру, соціалізму і справжніх інтересів власного народу.

— Ідеологічна обробка, — відповіли б на це у Вузівці, знизивши плечима. Вони навіть і не знали, що це таке, проте їм достатньо було одного поняття... Леонідові не треба було пояснювати, в якому становищі опинилися ці люди, це було і так зрозуміло. Та хто їх до цього довів? Чому Дмитро мусив так безглуздо загинути, чому Йосип мусив загубити свої мрії, своє здоров'я і, нарешті, свою волю? Ах, і Йосипа теж, напевне, вже немає в живих.

А чому він, Леонід, не міг довчитися? Чому для нього немає вороття? Бо вороття йому таки вже не було, хоч декілька років пізніше, перш ніж поїхати до Німеччини, він змушений був помиритися з батьками. Якщо він з ними помириться, то вони набули б вагомішого значення як гарантія від можливої зради. Вони все продумали. Проте вони не зовсім помирилися, хоч прийняли його, вислухали і пригостили. Катерина вийшла заміж і пішла до чоловіка, Мар'яна, його найулюбленіша сестра, весела, щира Мар'яна стала тихою і замкнутою, а батько швидко зістарівся. Тільки з мамою він ще міг про щось говорити, спробував їй пояснити чому...Він просив її все зрозуміти, і врешті-решт вона погодилася, сказала, що все розуміє, проте з таким виразом на обличчі, в якому боролися любов і обурення. Вона сказала це тоном, з яким він погоджувався з Полікарпом. Звісно, вона казала неправду. Те, що він скоїв, було їй огидним, хоч це був її син. А знала вона далеко не все. Він сказав, що працює на одному підприємстві в Києві... Ні, вороття вже не було. Приїхати до Бузівки він міг, його життю не загрожувала небезпека, проте в цьому він не вбачав жодного сенсу. Вони не забудуть йому це до самої смерті. Вони не розуміли, що він і зараз їхня єдина життєва гарантія, а якби навіть і знали, то напевне відмовились. Вони вирвали його зі своїх сердець, він утратив їхню прихильність, немов скоїв найстрашніше, що тільки може накоїти людина.