Марш Радецького та інші романи

Я зняв і гімнастерку, матінка помітила, що правий рукав моєї сорочки майже у всю довж розірваний.

— Скидай сорочку, я тобі її зашию, — сказала вона.

— Ні, — попросив я, — вона несвіжа.

Ніколи в житті не посмів би я в нашому будинку сказати про будь-яку річ, що вона заношена чи заплямована. Як швидко ожила ця церемонна манера висловлюватися! Тільки тепер я відчув, що опинився вдома.

Я нічого не говорив, тільки дивився на матінку, їв і пив те, що вона для мене приготувала і на що розстаралася, вдавшись до сотні хитромудрих способів. Усе, що у Відні тоді неможливо було дістати: солоний мигдаль, справжній пшеничний хліб, дві часточки шоколаду, пробна пляшечка коньяку і справжня кава. Матуся сіла за рояль, він був відкритий. Можливо, вона відкрила його і так тримала кілька днів, відколи я сповістив її, що приїду. Ймовірно, вона хотіла зіграти мені Шопена. Вона знала, що любов до нього я успадкував від батька, — це була одна з його небагатьох явних схильностей. Скинувши оком на товсті жовті, наполовину оплавлені свічки у бронзових свічниках над клавіатурою, я зрозумів, що матінка вже кілька років не торкалася клавіш. Взагалі вона мала звичай грати кожен вечір — тільки ввечері і тільки при свічках. Це були ще добротні, товсті і просто-таки соковиті свічки мирного часу, в роки війни таких напевно більше не робили. Матінка попросила мене подати їй сірники. Йшлося про звичайну коробку, лежала вона на каміновій полиці. Коричнева й груба, покладена біля невеликого камінового годинника з ніжним дівочим личком, вона здавалася в цій кімнаті якоюсь незваною зайдою. Сірники були сірчані, спершу треба було чиркнути, а тоді дочекатися, поки синій вогник перетвориться на здорове, нормальне полум’я. Запах цих сірників теж був непроханим гостем. У нашій вітальні завжди панував певний аромат, у якому змішувалися пахощі далеких, майже відцвілих фіалок і пряний запах міцної свіжозвареної кави. Що тут було робити сірці?

Матінка поклала свої рідні старі білі руки на клавіші. Я притулився біля неї до рояля. Пальці її забігали по клавішах, утім, інструмент і далі мовчав. Він був німий, просто мертвий. Я нічого не розумів. Це був, мабуть, якийсь дивний феномен; у фізиці я нічого не тямив. Я сам вдарив по кількох клавішах. Вони не озвалися. Якась містика та й годі! У пориві цікавості я підняв кришку рояля. Інструмент був порожній — хоч би тобі одна струна всередині…