Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Утекти ви не втечете. У тутешніх краях у цю пору року волоцюга пропаде ні за цапову душу. Отож вам тільки й лишається, що їхати у В’ятку. У Вятку, — повторив він і, помовчавши трохи, докинув: — У табір. Можливо, вас покарають — важко, легко або ж вам пощастить минути кари. Там страшенний розгардіяш, цар далеко, закони у нього плутані. Зверніться до вахмістра Куміна. Він може більше за начальника табору. Я дам вам чай і махорку, віддасте йому. Запам’ятайте: Кумін.
Вода закипіла, я насипав у чайник заварку, залив окропом і поставив чайник на самовар. «Востаннє», — подумалося мені. Табору я не боявся. Йшла війна, усім полоненим належалося бути в таборах. Утім, тепер я знав, що Баранович — батько, його домівка — це і моя батьківщина, а його хліб — це хліб батьківщини. Вчора я втратив своїх кращих друзів. Сьогодні втратив батьківщину. Батьківщину я втратив уперше. Тоді мені ще було невтямки, що батьківщину втратив я не востаннє. Сучасна доба має особливу ознаку.
Коли я увійшов з чаєм у вітальню, Райзіґер та Йозеф Бранко вже сиділи по обидві сторони столу. Баранович стояв, спершись на одвірок дверей, що вели до сусідньої кімнати. Він не сів за стіл, навіть коли я поставив йому склянку. Хліб я нарізав і роздав сам. Баранович підійшов до столу, стоячи випив свій чай, стоячи з’їв свій хліб. Потім сказав:
— Друзі мої, вашому лейтенантові я пояснив, чому більше не можу тримати вас у себе. Забирайте свої сани і візьміть під мундир по кілька хутряних шкурок, вони вас зігріють. Я проведу вас до того місця, де вас зустрічав.
Манес Райзіґер вийшов у двір, і я почув, як керовані ним сани рушили по рипучому снігу. Йозеф Бранко не відразу зрозумів, у чому річ.
— Встати, упакувати речі! — сказав я. Вперше мені стало боляче від того, що доводиться командувати.
Коли ми були готові і вже сиділи впритул один до одного в маленьких санях, Баранович мені сказав:
— Вилазь, я дещо забув.
Ми пішли назад у будинок. Востаннє я крадькома оглянув кухню, світлицю, вікно, ножі, посуд, прив’язаного собаку, дві рушниці, складені стосами хутряні шкурки, однак Баранович помітив і це.
— Ось, — зауважив він і дав мені револьвер. — Твої друзі можуть… — Він не договорив. Я сховав револьвер у кишеню. — Кумін тебе не обшукуватиме. Тільки віддай йому чай і махорку.
Я хотів йому подякувати. Але як жалюгідно прозвучали б тут слова подяки! Подяки з моїх уст! Мені спало на думку, як часто я в своєму житті без найменшого вагання кидався словом «дякую». Я його просто-таки збезчестив. Яким же пустим було б це моє невагоме подячне слово у вухах Барановича. І навіть моє рукостискання виявилося б чимось легковажним, до того ж він надяг рукавиці. Тільки коли ми прибули на те місце, де він колись нас зустрічав, він зняв праву рукавицю, потиснув нам руки, виголосив своє звичайне «Дай Бог здоров’я!», голосно крикнув Сірому: «Вйо!», немов боявся, що ми не зрушимо з місця, і повернувся до нас спиною. Сипав сніг. Баранович миттю зник за щільною білою завісою мов примара.
Ми поїхали в табір. Кумін ні про що не питав. Мовчки взяв чай і махорку. Нас він розлучив. Я потрапив у офіцерський барак. Манеса і Йозефа Бранка я бачив двічі на тиждень, коли у нас бував муштровий вишкіл. Один на одного вони не дивилися. Коли часом я підходив до одного з них, щоб дати трохи тютюну з моїх мізерних запасів, то кожен говорив мені згідно зі статутом і по-німецьки: «Уклінно дякую, пане лейтенанте!» — «Як справи? Все гаразд?» — «Саме так!»
Однієї чудової днини їх обох не виявилося у дворі на переклику. Увечері в бараці на своїх нарах я виявив записку, пристромлену шпилькою до подушки. Рукою Йозефа Бранка на ній було написано: «Ми пішли. Їдемо до Відня».
Я й справді здибав їх у Відні, але аж за чотири роки.
На Свят-вечір 1918 року я повернувся додому. Годинник на Західному вокзалі показував одинадцяту. Я пішов по Маріягільферштрасе. З немилосердного неба косими смугами сипав крупнистий дощ — кепський сніг і убогий брат граду. Мій кашкет був голий — розетку з нього зірвали. Мій комірець був голий — зірки з нього позривали. Я й сам був голий. Каміння було голе, стіни і дахи — теж. Голими були поодинокі ліхтарі. Крупнистий дощ сік їхнє тьмяне скло, здавалося, небо жбурляє дрібне ріння в ці нещасні великі скляні кулі. Плащі вартових, що стояли на посту біля казенних установ, майоріли на вітрі, хоч і наскрізь промокли. Настромлені багнети здавалися якимись несправжніми, гвинтівки сповзали у солдатів з плечей. Здавалося, ці гвинтівки хочуть лягти спати, такі ж втомлені, як ми, після чотирьох років стріляння. Я анітрохи не дивувався, що люди мене не вітають, — мій голий кашкет, голий комір гімнастерки нікого ні до чого не зобов’язували. Я не обурювався. Просто все це виглядало жалюгідним. Це був кінець. Я думав про давню мрію свого батька — мрію про троїсту монархію і про те, що йому здавалося, буцімто я коли-небудь маю здійснити цю мрію. Мій батько спочивав у труні на Гітцінґському цвинтарі, а імператор Франц Йозеф, вірним дезертиром якого він був, — у Гробівці капуцинів. Я був спадкоємцем, на мене сипався крупнистий дощ, а я брів до дому мого батька і моєї матері. Я зробив гак, щоб пройти повз Гробівець капуцинів. Перед ним теж туди-сюди походжав вартовий. Що там було ще охороняти? Саркофаги? Пам’ять? Історію? Я, спадкоємець, зупинився ненадовго перед цією церквою. Вартовий не звертав на мене уваги. Я скинув кашкета. Потім пішов далі, до батьківського дому, минаючи один будинок за іншим. Чи жива ще моя матуся? З дороги я двічі повідомив її про свій приїзд. Я наліг на ноги. Чи жива ще матуся?