Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Я зустрівся з тестем в барі старого готелю, де мене повинні були дуже добре знати. Щоб почуватися впевненіше, я за півгодини до зустрічі провів щось на кшталт розвідин. Так, усі вони були ще живі — два кельнери повернулися з війни і бармен теж. Так, вони навіть пригадали, що я їм дещо заборгував — до чого приємно мені було чути і це! Все там було тихим і лагідним. Денне світло м’яко сочилося крізь скляний дах. Вікон не було. Були старі добрі напої мирного часу. Мені принесли, як колись, старий «наполеон». «Ну й молодчина ж ти!» — захопився мій тесть. Ні, молодчиною я зовсім не був.
Я сказав йому, що хотів би тепер налагодити своє життя, точніше, наше життя. Відкладати рішучі заходи, так я сказав, я аж ніяк не збираюся. Спершу мені треба у всьому розібратися. Я людина скрупульозна.
Тесть спокійно все вислухав. Потім заговорив:
— Хочу тобі все сказати відверто. По-перше, я не знаю, чи збирається ще Елізабет з тобою жити, тобто чи любить вона тебе, — але це твоя, це ваша справа. По-друге, на що ти збираєшся жити? Що ти взагалі вмієш робити? У мирний час ти був багатим хлопцем з хорошого суспільства, тобто з того суспільства, до якого належав мій Бубі.
— Бубі! — Це був мій шваґер. Той самий Бубі, якого я з самого початку ненавидів усім нутром. Про нього я зовсім забув. — Де він? — запитав я.
— Загинув! — відповів тесть. Він замовк і одним махом осушив склянку. — Загинув 1916 року, — докинув він. Уперше мій тесть здався мені близькою і рідною людиною. — Отже, — правив він далі, — у тебе нічого немає і немає жодної професії. Що ж до мене, то я радник комерційний і навіть наділений дворянством. Але тепер це як бабі кадило. Армійське інтендантство заборгувало мені сотні тисяч. Їх мені ніхто не виплатить. У мене тільки і є, що кредит і трохи грошей в банку. Я ще молодий. Можу затіяти щось нове, масштабне. Ось узявся тепер, як бачиш, за прикладне мистецтво. Елізабет вчилася у цієї знаменитої Йоланти Сатмарі. «Майстерня Сатмарі» — під такою маркою цей мотлох може розійтися по всьому світу. Та й крім того, — мрійливо додав він, — пороху в моїй порохівниці ще вистачить!
Цього вислову для мене було достатньо, щоб тесть знову мені збридився. Мабуть, він це вловив, бо одразу по тому сказав:
— У вас грошей більше нема, я знаю, а от твоя матінка поки що про це не здогадується. Я можу взяти тебе в яку-небудь справу, якщо захочеш. Але спершу поговори з Елізабет. Бувай!
Отже, спершу я поговорив з Елізабет. Здавалось, я викопую щось таке, що сам сховав у землю. Чи штовхало мене на це почуття, чи вабила пристрасть до Елізабет? За народженням і вихованням схильний брати на себе відповідальність, а також прагнучи висловити різкий протест проти того ладу, який панував навколо мене і в якому я не зорієнтувався, я відчував, що зобов’язаний перш за все дати лад власним справам.
Елізабет справді прийшла в домовлену годину в ту кондитерську в центрі міста, де ми зустрічалися з нею раніше, в перші дні моєї закоханості. Я чекав її за нашим колишнім столиком. Мною заволоділи спогади, навіть сентиментальність. На мармуровій стільниці, здавалося мені, можна було б розгледіти деякі сліди наших, її рук. Звичайно, це була дитяча, смішна ідея. Я це розумів, однак силоміць до цієї ідеї себе привчав, просто-таки вганяв себе в неї, певною мірою заради того, щоб підмінити потребу «дати лад своєму життю» на яке-небудь почуття і в такий спосіб виправдати моє двостороннє з’ясування стосунків з Елізабет. Тоді я вперше відкрив для себе, що ми, люди, переживаємо все лише скоробіжно, швидко забуваємо і живемо набагато менше за будь-яку іншу істоту на землі. Я боявся Елізабет; війну, полон, В’ятку, повернення додому я майже викинув з пам’яті. Усі свої переживання тепер я так чи інакше співвідносив з Елізабет. А що вона, по суті, означала для мене порівняно із втратою моїх друзів Йозефа Бранка, Манеса Райзіґера, Яна Барановича і моєї батьківщини, мого світу? За літерою і духом як цивільних, так і церковних законів, Елізабет навіть не була мені дружиною. (У старій монархії ми могли б легко розлучитися, не кажучи вже про нинішні часи.) Чи викликала вона ще в мене бажання? Я глянув на годинник: за п’ять хвилин вона мала з’явитися сюди, а мені хотілося, щоб вона затрималася бодай ще на півгодини. Від страху я поїдав шоколадні птіфури з цикорію і кориці, здатні спокусити тільки наші очі, але не обдурити шлунок. (Спиртного в кондитерській не було.)