Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
Коли я почув, як вони сваряться, то кинувся з тарілками в руках до кімнати. Проте мої друзі не чули мене й не бачили. Вперше, хоч і наляканий запалом дорогих мені у той момент людей, я раптом збагнув, — мене, сказати б, наче струмом ударило, це осяяння прийшло зовні, наче збоку: усвідомлення того, що мене більше нічого не пов’язує з цими людьми. Як безсилий єднальний суддя, стояв я перед ними, вже не вважаючи себе їхнім другом, і хоч мені було ясно, що їх опанувало божевілля пустелі, я однак вірив, що сам я від нього убезпечений. Лиха байдужість переповнювала мене. Я пішов назад на кухню мити посуд. У кімнаті вирувала бійка. Але наче не бажаючи заважати їм товкти одне одного, як часом не хочеться будити людей, що сплять поруч, я ставив обережно тарілки одна на одну, щоб вони не гриміли. Упоравшись з цим, я вмостився на кухонному табуреті і зі спокійною душею заходився чекати.
Спливло чимало часу, поки вони вийшли звідти, один по одному, наче для того, щоб я їх побачив. Вони й далі не звертали на мене уваги. Здавалося, що вони обидва і кожен сам по собі, бо ж вони ворогували, прагне висловити мені своє презирство за те, що я не втручався в їхню бійку. Кожен з них узявся за якусь непотрібну роботу. Один точив ножі, але нічого загрозливого в цьому не було. Інший приніс казанок снігу, запалив вогонь на плиті, покидав туди дрібну стружку, поставив на плиту казанок і прикипів очима до вогню. Поволі кімнатою розливалося тепло. Вогонь освітлював вікно напроти, у його сяйві морозні візерунки раз у раз червоніли, синіли і багряніли. Краплі замерзлої води, просто під вікном, почали танути.
Насувався вечір, вода в казанку клекотіла. Незабаром з чергової своєї прогулянки, на які він котрогось дня вибирався — ніхто до пуття не знав навіщо, — повернувся Баранович. Він увійшов, тримаючи кожушок на руці, застромивши рукавиці за пояс. (У нього була звичка знімати їх перед дверима — щось на кшталт ввічливості.) Кожному з нас він подав руку зі звичайним вітанням: «Дай Бог здоров’я!» Потім скинув шапку і перехрестився, після чого пішов до кімнати.
Згодом ми вечеряли, як завжди, вчотирьох. Всі мовчали, наче води в рот понабирали. Стукав маятник годинника з зозулею, наводячи на думку про птаха, що випадково залетів сюди з чужинецьких країв. Можна було тільки дивуватися тому, що він не замерз. Баранович, який звик до наших щовечірніх балачок за столом, крадькома вдивлявся в наші обличчя. Нарешті він підвівся, несподівано і не так повільно, як завжди, і наче невдоволений тим, що сьогодні ми його розчарували, кинув: «На добраніч!» — і пішов до другої кімнати. Я прибрав зі столу, задув гасівку. Крізь замерзлі вікна мерехтіла ніч. Ми полягали спати. «На добраніч!» — сказав я, як завжди. Ніхто не відповів.
Вранці, коли я колов дрова на розпалку, щоб поставити самовар, на кухню зайшов Баранович і несподівано швидко заговорив.
— Отже, вони таки перемотлошилися, — сказав він. — Я бачив у них садна і зрозумів, чого вони мовчать. Більше я їх тримати у себе не зможу. У цьому будинку має панувати мир. У мене вже не раз бували гості. Всі вони залишалися акурат доти, поки тримали мир. Я ніколи нікого не питав, хто він такий, звідки прийшов. Хай би йшлося про убивцю. Для мене він був гостем. Я роблю, як каже прислів’я: «Для гостя хоч застався, а постався». Поручник, який тебе прислав, давно мене знає. Його мені одного разу теж довелося випхати — через бійку. За це він мені лиха не зичить. Тебе я хотів би залишити. Звісно ж, ти не бився. Однак інші на тебе донесуть. Так що й тобі доведеться звідси забратися геть. — Він замовк.
Я кинув запалені тріски в трубу самовара і поклав туди ще кілька грудок газетного паперу, щоб скалки не погасли. Коли самовар заспівав, Баранович правив далі: