Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
«Невільничі пісні» (1895—1896) — перший цикл «громадської лірики» Лесі Українки. Досі «громадська» поезія проривалася у неї зрідка і окремими, мовити б, номерами («До тебе, Україно, наша бездольная мати» в «Семи струнах», «Досвітні огні», «На роковини Шевченка»), звучала ще в староукраїнській манері Старицького, Кониського, Грабовського. Надривні, покаянні елегії Некрасова, надщерблений і кволий Надсон, такий елементарний в своїх цивічних чеснотах П. Я. (Мельшин-Якубович) над українськими поетами панували цілком і довго, але в їх переспівах та наслідуваннях виходили ще надривнішими (Некрасов), ще елементарнішими (Надсон та П. Я.). Тонкосльоза сентиментальність, з’явище в українській поезії ендемічне, переможно вступала в свої права; а як культури слова в наших поетів було ще менше, як у тогочасних росіян, то й не дивно, що прославлене Вороного «Не журись, дівчино, в тугу не вдавайся» оказувалось без порівняння кволішим за надсонівське: «Друг мой, брат мой», якого наслідувало, а Грабовський ніколи не міг дорівнятись навіть найслабшим із своїх російських зразків. Нарікання ж на долю та запізнілі відгомони кирило-мефодіївських настроїв — «поклики до братів-слов’ян», те, що українські поети вносили свого, — то був художній продукт ще нижчого ґатунку.
В «Невільничих піснях» Лесі панують цілком одмінні, часом протилежні цим, настрої. Замість сльозливого — твердий і мужній тон: «Що сльози там, де навіть крові мало»; замість нарікань на долю — піднесення особистої ініціативи, індивідуальної волі:
Доле сліпая, вже згинула влада твоя!
Повід життя свого я одбираю од тебе,
Буду шукати сама, де дорога моя…
(«Північні думи»).
Замість розпливання в жалощах та скаргах — проповідь діла, вчинків:
«Слова, слова, слова!» — на них мій гість мовляє:
«Я — ангел помсти, вчинків, а не слів!»
(«Ангел помсти»).
Замість «каритативного жалю» (вираз Донцова) до всіх принижених і зневажених — проповідь «любові-ненависті» («Грішниця»), сподівання «страшних ночей» і «огню»,
Де жевріє залізо для мечей,
Гартується ясна і тверда криця…
(«О, знаю я…»).
І навіть коли приходить «хвилина розпачу», то й вона приводить з собою величні образи, куті слова, протуберанці яскравого поетичного темпераменту:
О, горе нам усім! Хай гине честь, сумління, —
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!
Цей розрив межи Лесею Українкою і мотивами давнішої громадської лірики становить певну паралель до зірвання ідейного зв’язку межи Драгомановим і старою громадою, до суперечки двох поколінь, молодшого, що вступало на «шлях громадської практики», і старшого, що воліло зоставатися в учених кабінетах[82]. Леся, як і Драгоманов, як і все покоління її однолітків, виходить з гострої оцінки своєї доби, як доби громадського лихоліття, громадської депресії:
Порікування дрібних камінців
Наводило оспалість і досаду;
Минув час оргій, не було вінців
І на вино не стало винограду;
Старі мечі поржавіли, — нових
Ще не скували молодії руки;
Були поховані всі мертві, а в живих
Не бойової вчились ми науки…
(«Епілог»).
вернуться
82
Стешенко І. Поетична творчість Л. Українки // ЛНВ. — 1913. — X.
