Українське письменство

Вступивши з 1901—02 рр. «в дебрі всесвітніх тем, куди земляки… за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» і знайшовши вираз для своїх дум у формі драматичної поеми, — Леся Українка немовби втратила смак до інших форм поетичних. Ліричні вірші її, складені після «Відгуків», за кількома нечисленними виїмками, розтягнені і мляві, переобтяжені описовим елементом, інколи навіть позбавлені темпераменту, такого яскравого в «Ритмах» та «Невольницьких піснях» («Народ пророкові», «З подорожньої книжки» або єгипетські вірші: «Хамсін», «Афра» і т. ін.). Її поеми, блискучі і стислі, як «Ізольда Білорука» — поеми лише з назви, а по суті драматичні сцени з віршованими ремарками. Її оповідання, як «Над морем» і особливо «Розмова» — не що інше, як напівзамасковані драматичні етюди, скоріш діалоги, як оповідання. Отже, в третій і найблискучіший період своєї творчості Леся Українка є поет виключно драматичний і, говорячи про лірику її, треба базуватися, головне, на її творах з попередньої доби 1893—1902 рр.

Що ж уявляє з себе Леся Українка в цю добу — як поет ліричний?

Мало не всі, — хто тільки писав про неї, — виходили і досі ще виходять з знаменитої франківської характеристики: «одинокий мужчина на всю соборну Україну», і, забуваючи, що це формула, яку треба приймати cum grano salis (бо так, з певним обмеженням, підносить її і сам автор), дають не зовсім вірний образ поезії, мужньої — в значенні чоловіцької, далекої від характерних виявів жіночої психіки. Навіть такий ориґінальний інтерпретатор і тонкий критик, як Донцов[81], і той певен, що поглядові Лесі «не ставало лагідності, її мові — ніжності, м’якості — її віршам», а її серце «не билося для тих, що терплять пасивним терпінням»… Мені здається, що це зовсім не так. І коли говорити про мужність Лесі Українки, то, безперечно, це поняття треба брати тільки в значенні латинського virtus і ніяк не в розумінні вайнінґерівського «М.». Бо з усім героїзмом своїх почувань, з усією напруженістю волі, з усім своїм культом нелюдської сили і мужніх чеснот, Леся Українка скрізь і завжди в своїй поезії зостається жінкою. «Українська Сивіла», що в своїй віщій уяві бачить на рідних степах «лише кров і кров» (як характеризує її Донцов), чи Міріам — «грішниця», яку любов «ненависті навчила», чи просто «одна з прекрасних жіночих душ, що здатні, раз загорівшися святим огнем мрії, горіти нею усе життя» (єсть і така характеристика), — вона тим і сильна, тим і займає свою власну постать в історії українського слова, що завжди поєднувала в собі пристрасні, Прометеєвим огнем пойняті пориви з нотами ніжності, з прославленням жіночого героїзму терпіння й саможертви. І як не можна зрозуміти її, обминаючи франківську антитезу сильної вдачі, могутньої організації духовної — і кволого, хоробливого тіла, — так і тут можна зостатися при невірному, однобічному уявленні, не взявши під увагу резиньяції її «Ритмів», упокорення деяких «Мелодій», її «Забутої тіні», жінки Дантової, — риси, на яку вказав той самий Франко, що стільки породив непорозумінь своєю крилатою фразою про «одинокого мужчину».