Українське письменство

стосується і знаменита характеристика Франкова, яку так люблять тепер повторювати. «Від часу шевченківського «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цеї слабосилої, хворої дівчини. Правда, українські епігони Шевченка не раз «рвали кайдани», віщували волю, але це звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотів і образів великого Кобзаря». І далі, після аналізу «Мрій» («У дитячі любі роки»): «Ще раз повторяю: читаючи м’які та рознервовані писання сучасних молодих українців-мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та смілими, при тім такими простими, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хора слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» (ЛНВ, 1898, VII, стор. 24).

Відколи треба починати третій період творчості Л. Українки, добу піднесення її на «золоті верхів’я», — одностайної думки ще немає, і немає, може, тому, що хронологія характеристичних і поворотних творів поетки тільки допіру почала з’ясовуватись. Перший, хто заговорив про цей період, М. А. Славинський найхарактернішою його ознакою вважав те, що в творах, цього часу писаних, Л. Українка «помалу відходить од невпокійної неодстояної сучасності і зосереджується на розв’язуванні загальнолюдських колізій трагічних, що повстають на ґрунті сутички основних елементів людської стихії». Але хронологічні межі він поклав дуже й дуже невиразні — «третій і останній період творчості Лесі Українки припадає на останні роки її життя». Дещо стисліше позначив ці межі М. С. Грушевський, ототожнивши їх з останнім п’ятиліттям життя, 1908—1913 рр. Були й інші голоси, що першу дату періоду відсували на початок XX століття, на рр. 1902—1903, як, наприкл., М. Євшан (ЛНВ за 1913 р.) або проф. Білецький в своїй статті «Новая украинская лирика» («Антология украинской поэзии в русских переводах», стор. 20).