Українське письменство

Велика сприйнятливість до слухових вражень, уява, що в ній велике місце належало образам слуховим, — до певної міри з’ясовують нам, чому чисті описи та розповіді вдавалися Лесі Українці гірше, аніж з дитинства надумувані монологи та діалоги улюблених героїв. Поема «Роберт Брюс», в якій діалогу належить роля другорядна, далеко слабіша, ніж на той самий час писана «Давня казка», де суперечкам та розмовам дано більше уваги і де репліки Бертольда й співця перехрещуються часом, як ворожі шпаги. Пізніші й сильніші з художнього боку поеми характеризуються зростанням цього розмовного елементу: такі і «Віла-посестра», і «Одно слово», що все становить собою т. зв. «промову-оповідання», і особливо уже згадана з погляду своєї драматичності «Ізольда Білорука».

Обмін репліками у Лесі Українки дуже часто наближається до т. зв. agon’y, словесного турніру, завзятої боротьби межи двома супротивниками, де кожний всіма засобами і до останнього боронить свою тезу. Звідки ці риторичні поєдинки в грецькій трагедії, — одповісти не тяжко. Усе життя давніх Афін, тієї колиски античної трагедії, мало, так мовити б, агоністичний характер. Боротьба партій, що мірялися промовами в народних зборах, ораторські поєдинки в судах, суперечки філософських гуртків, учебні суперечки по школах… Тяжче відповісти на питання, звідки смак і замилування до агонів у Лесі Українки в її драматичних поемах, за інших обставин породжених… Можливо, це родинна риса, один із виявів драгомановської складки мислення, мислення гнучкого, сильного в діалектиці. Можливо, це результат виховання літературного, пильного читання грецьких авторів, почасти доступних Лесі Українці і в ориґіналах (є відомості, що в Гомеровім тексті вона орієнтувалася досить вільно, і серед її паперів у с. Колодяжному, в Ковельськім повіті, був, між іншим, переклад трьох рапсодій «Одіссеї»). Можливо й третє — вплив доби, що була добою суперечок, полеміки в тій приблизно мірі, як наш час є час маніфестів та декларацій. Пригадаймо Грінченкові та драгомановські листи «З наддніпрянської» та «На наддніпрянську Україну» та численні дискусії в колі молодшого покоління, дискусії, в яких кристалізувалася думка революційно настроєних групувань і яких непогаслий відгомін почувається в багатьох віршах Лесі Українки з 90-х рр. («Товаришко! Хто зна, чи хутко доведеться провадить знов розмови запальні» — починає вона одну з таких поезій, що все мовби покладає тези для нової розмови: «Так, ми раби, немає гірших в світі»). Але яка б з трьох наведених обставин не спричинилася до Лесиного замилування в таких словесних турнірах, — вони відіграють в її творах чималу ролю і досягають часом великої викінченості артистичної. Зразків безліч. Наведу суперечку межи скульптором Річардом та його матір’ю Едітою про підстави пуританського відношення до скульптурного мистецтва — у другім акті «У пущі» (т. III, стор. 52), диспут межи майстром і Річардом — у третій дії тієї ж п’єси (т. III, стор. 85—89), суперечку жірондиста з монтаньяром — у «Трьох хвилинах», Тірци і всього її народу — в поемі «На руїнах», раба-неофіта з християнським єпископом — у «Катакомбах» і т. д., і т. д. І тільки в одній п’єсі ці теоретичні суперечки ослабляють загальне враження і втомлюють читача, — це в «Руфіні і Прісціллі», улюбленому творові поетки в рр. 1906—07, але далеко не кращому, подібно до багатьох улюблених авторами творів.