Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Президенти трьох суверенних держав засвідчили, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи. Лідери цих держав зруйнували, а точніше сказати, зробили останній поштовх імперії, що вже падала в історичне небуття.
Перший президент СРСР Горбачов змушений був іти у відставку, залишившись таким чином і останнім президентом СРСР.
Біловезька угода стала подією величезного історичного значення, яка суттєво, мирним шляхом змінила карту світу. З великими труднощами ця угода все ж була ратифікована українським парламентом 10 грудня 1991 р.
Біловезька зустріч і угода — це був великий історичний і громадянський подвиг лідерів тих трьох країн, які колись засновували нову імперію, а тепер ховали її. На цей крок могли піти лише видатні особистості, які могли свідомо взяти на себе всю відповідальність в ім’я досягнення високих загальнолюдських ідеалів.
Важливо відзначити й той історичний факт, що головну роль у цьому дійстві відіграв президент України Леонід Кравчук.
Політологи та учасники подій свідчать, що саме Кравчукові належить ініціатива зустрічі, саме він запропонував проект можливої угоди, саме він подав пропозицію обговорити цю проблему — створення нових стосунків між колишніми радянськими республіками.
Отже, в міжнародному плані Україна стала відігравати роль інтелектуального центру у створенні нових міждержавних стосунків.
Що ж являла собою Українська держава після проголошення референдуму? До проголошення це була союзна радянська республіка, майже без суверенітету. Економічно Україна вважалася найрозвинутішою з усіх радянських республік. Проте в ній домінувала сировинно–видобувна та військова–промислова галузь, тісно пов’язана з російським військовим комплексом. На цей час спостерігався занепад вугільної промисловості, яку Росія експлуатувала уже кілька століть, а за період СРСР — практично не фінансувалася і не модернізувалася. Вся інша промисловість, у тому числі й легка та харчова, працювали за застарілими технологіями, які часто ще з часів 20–х років — не оновлювались. Усе це призводило до низькоякісного виробництва, надмірного використання палива, погіршення довкілля. Величезні заводи–гіганти, зокрема, в металургії та машинобудуванні, створювалися для потреб усього Союзу РСР, вони виробляли лише 20 відсотків кінцевого продукту. Все інше — напівфабрикати або окремі запчастини, що відправлялися до Росії чи інших радянських республік.
Тепер усі зв’язки були розірвані, промисловість зупинена. Ні Росія, ні тим більше Захід не потребували неякісної продукції. Україна не мала ще й власних енергетичних ресурсів — ні нафти, ні газу. Вугільний регіон занепадав і далі. Оплата Росії і Туркменістану за світовими цінами за енергоресурси шалено підняла ціни на всі види продукції і, крім того, зменшила її виробництво. Ціни на газ збільшились у 100 разів, а на нафту — у 300 разів. До того ж Україна позбулася власного фінансового стартового резерву — у Росію перейшла вся частка України в коштовностях діамантового фонду, у валютних накопиченнях як державних установ, так і громадян України; з України були блискавично викачані всі заощадження вкладників більше 130 млрд карбованців в ніч після референдуму про утвердження суверенітету.
Отож, розмови про те, що Україна після розпаду СРСР — імперії була у прекрасних економічних умовах, — безглузді. Потрібно було будувати все з нуля: і економіку, і фінансову систему, і культуру, і адміністративні структури, і армію, і міжнародні зв’язки. Ці проблеми звалилися на нову політичну верхівку, яка передусім почала закріпляти за собою державну власність, владу і мало переймалася справами держави, бракувало і професіоналізму. Кращі керівні кадри постійно ж бо відкачував центр імперії.
Мирний перехід цієї радянської республіки до суверенітету і незалежності зберіг у всій повноті попередні владні структури і керівну верхівку тоталітарного режиму з її всеохоплюючим контролем суспільства, із силоміць нав’язуваною марксистсько–ленінською ідеологією як “єдіного” правильного вчення, а також існуванням загрози застосування репресій.
Як і в інших радянських республіках, в Україні залишалася при владі попередня владна номенклатура, яку ніхто не усував, а сама вона, звісно, і не збиралася зникати чи відмовлятися від влади. Навпаки вона, миттєво зорієнтувавшись, перейшла від червоних під синьо–жовті прапори і почала пристосовуватися до нових умов.
Почався процес самоперетворення комуністичної номенклатури в нову номенклатуру незалежної вже України через створення нового типу власності шляхом незаконного, нелегітимного, тіньового привласнення колись державної власності, що мала дзвінку назву всенародної. Так виділилася “реформаторська” частина комуністичної партійної бюрократії. Поступово вона згрупувалась у кланово–корпоративну, номенклатурно–капіталістичну суспільну верхівку і створила нових посткомуністичних магнатів. Привласнена державна власність перетворюється у приватну олігархічну власність. І ця олігархія, відсторонена від народу, підперта значними багатствами, з генетично тоталітарною сутністю створила свою систему влади, яку використовувала для власних інтересів. У цій владній системі органічно асимілювалася й ортодоксальна, стара, і нова — “реформаторська” керівна партійна верхівка.