Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
У зв’язку з цим посилилася роль у владних структурах тіньовиків — представників тіньового капіталу, відбулася мафієзація органів влади, криміналізація і корумпованість владного апарату. Із цим процесом було пов’язане і виникнення “п’ятої влади” — кримінальної, коли зростає вплив і владні домагання з боку таких мафіозних центрів.
Характерно, що корупція — підкуп чиновництва — перетворюється в норму державного життя. Відбувається злиття державної бюрократії, лідерів тіньового підприємництва та лідерів кримінального середовища. На цій основі й проходить розподіл і перерозподіл державної власності та економічних ресурсів, приватизація, чи, як влучно її назвали в народі, “прихватизація” народних багатств. Політична влада стала предметом товару — купівлі її та продажу, але на закритому, позакулісному політичному ринку, у тому числі на виборах, де панували кримінальні номенклатурні корпорації кланів. Прикладом цього є справа екс–прем’єр–міністра України Павла Лазаренка, яка прогриміла на весь світ. Колишній партійний функціонер, керівник величезної промислової області за роки незалежності привласнив величезні багатства і вивіз за кордон за попередніми даними понад 880 млн доларів. Величезних збитків завдали українській економіці й чимало інших представників влади, проти яких у деяких іноземних державах порушено слідство. Але це лише видима частина. Позбутися цього явища практично неможливо, адже численна армія владних урядових чиновників пов’язана з тіньовою економікою і корупцією. Тому гасло боротьби з корупцією в сучасній Україні стало популістським, воно ні до чого не могло призвести, бо її ліквідація означала б ліквідацію головних засад посткомуністичної влади.
Крах комуністичної доктрини не означав краху на практиці комуністичного тоталітаризму, тобто, всезагального партійного контролю над суспільством. Тепер посткомуністична ідеологія спрямовується на збереження і культивування соціальних утопій для тотального контролю над суспільством цією новою політичною елітою. Характерною її рисою є відсутність патріотизму, зрощення з російським капіталом і владними структурами. Це призвело, наприклад, до переходу майже всіх засобів масової інформації та видавничих установ на мову іноземної держави — російської, до витіснення української культури низькопробною російською так званою “маскультурою”, що поступово призводить до розмивання світоглядних засад українського суспільства.
Попереднє тоталітарне суспільство зумовило й головні ознаки нашого сучасного суспільства з його денаціоналізацією політичної влади, фактичною несуверенністю і несамостійністю, компрадорською (запроданською) правлячою елітою. Суверенітет і незалежність України не врятували її від імперської залежності. Фактично унезалежнення відбулося в основному у формі перерозподілу влади між центром і республіками. А при владі міцно трималися сили, що генетично походили з імперського соціал–інтернаціонального минулого і лише так чи інакше пристосувалися до ролі представників і захисників національних і державних інтересів.
Справді, колишня комуністична номенклатура найбільше виграла від розпаду СРСР, захопивши найбільші матеріальні багатства, а тому має найбільше підстав приватизувати патріотизм. Тим більше, що її влада повністю стала незалежною від влади народу, який її не цікавить, а тому і відсутня національно–державницька програма, яка б давала їй право керувати національними інтересами свого народу. Через те і українське суспільство стало перебувати у стані невизначеності стратегії і пріоритетів у соціально–економічному і державницькому розвитку. Все це призводило до стихійності суспільних реформ, аморфності політичного життя.
Нову українську владу цікавили тільки проблема самозбереження. Розмови про реформи зводилися лише до декларації, оскільки не було жодної достатньо розробленої програми реформ — ні в галузі економіки, ні в галузі політичних перетворень. Демократія стала зводитися також до фікції, демократичні права почали існувати лише віртуально, вони тільки стверджували право мати свою думку, часом навіть висловлювати її, але робити мусиш те, що скажуть, правильніше, накажуть зверху.