Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Центр вдавався до силових методів, аби відновити стару радянську систему управління в усіх республіках, які одна за одною оголошували про свої суверенітети. 1991 року у Вільнюсі, Ризі, Тбілісі, Баку відбулися збройні зіткнення учасників демократичних мітингів із радянськими військами. Україна також стояла на шляху до незалежності і над нею вже збиралися хмари. Згодом газета “Правда” від 11 березня 1993 р. повідомила, що у вересні 1990 р. Горбачов і німецький канцлер Коль таємно уклали угоду про розподіл у Європі сфер впливу на випадок розпаду Югославії та Чехословаччини. У цьому випадку СРСР був готовий віддати українське Закарпаття Угорщині. Тим самим виникла загроза нового розподілу України, як те колись робили Гітлер і Сталін.
Україна ж вирувала. З кінця 1990–го і на початку 1991 р. активізувалися масові демонстрації і страйки робітників — зокрема шахтарів Донбасу. Вони вимагали відставки уряду, виведення парткомів із підприємств, деполітизації правозахисних органів та ін. 17 березня центром був проведений всесоюзний референдум, яким Москва хотіла обґрунтувати необхідність збереження Союзу. Але маси вирували в усіх радянських республіках. Під тиском народу в Україні Верховна Рада заявила, що укладання нового Союзного договору є передчасним (17 жовтня 1990 р.). Але українська влада виявила нерішучість, небажання здійснити кардинальні перетворення. Президент СРСР Горбачов стояв на позиціях збереження Союзу, нехай навіть ослабленого, збереження соціалістичних орієнтирів (щоправда, потрібно було суттєво їх підправити). Було ясно, що верхи в Україні оглядаються на центр і очікують втручання військ. З цією метою і справді створювались загони міліції особливого призначення для “наведення порядку”.
Весна 1991 р. принесла нову хвилю шахтарських страйків. Вони вимагали надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності республіки, відставки уряду тощо.
16 квітня в Києві був утворений страйковий комітет. Одночасно виникала Всеукраїнська організація трудящих, її вимоги були політичними: вихід зі складу СРСР; розпуск КПРС — КПУ; припинення відрахування до бюджету СРСР; розпуск Верховної Ради УРСР і проведення нових парламентських виборів.
Центр у Москві не поступався — в новому договорі він навіть скасував формальне право союзних республік на вихід із СРСР; так само залишався централізм у госпрозрахунках із республіками, а Верховна Рада Союзу діставала право встановлювати принципи діяльності усіх республік і місцевих органів влади, а також проголошувати воєнний стан, запроваджувати особливі форми управління. На IV з’їзді народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) центр не захотів визнати декларацій про державний суверенітет союзних республік.
23 квітня 1991 р. в місті Новоогарьовому, під Москвою, було прийнято заяву про новий проект союзного договору. Від України її мав підписати прем’єр–міністр Вітольд Фокін. Але Верховна Рада України вирішила відкласти його підписання (27 червня 1991 р.). Український уряд під тиском масових демонстрацій відмовився брати участь у підписанні договору, призначеного на 20 серпня. Назрівав конфлікт між Україною і центром.
19–21 серпня вище партійне і державне керівництво в Москві на чолі з віце–президентом Г. Янаєвим, за відсутності Горбачова (перебував у Криму на відпочинку), робить спробу відновити тоталітарний режим в СРСР. 19 серпня був створений ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану), який спирався на консервативні партійні кола Комуністичної партії Радянського Союзу, війська і правоохоронні органи.
Ця хунта планувала передусім нейтралізувати Україну, розгромити демократію в Росії, а потім ввести війська в Київ, Львів, Харків, Донецьк. Уповноважений ГКЧП, що з’явився в Києві, генерал Варенніков, пред’явив голові Верховної Ради Леонідові Кравчуку ультиматум: якщо тут буде неспокій, радянські війська окупують міста в Україні.
Кравчук терміново скликав керівників політичних партій, громадських організацій, рухів, які висловилися проти підпорядкування Москві. Вони почали створювати загони для організації відсічі. Верховна Рада України заявила, що дії ГКЧП не мають юридичної сили для суверенної України. Керівники демократичних організацій в Українській республіці проголосили, що координацію дій проти хунти бере на себе Президія Народної Ради.