Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
Власне, скільки?
24
Як рахували овець
У центрі замкнутого кола
Кілька днів після першого візиту Усікави я попросив Цинамона привозити мені щодня газети. «Здається, пора дізнатися, що відбувається в навколишньому світі, — подумав я. — Хоч би як я намагався його уникати, та настане час, і від нього не сховаюся».
Цинамон кивнув і відтоді щоранку привозив у «садибу» три різні газети.
Я став переглядати їх після сніданку. Газети, яких я не тримав уже давно, справили на мене дивне враження. Здалися чужими й пустопорожніми. Від різкого запаху друкарської фарби боліла голова, зграї дрібних чорних ієрогліфів разили мене в очі. Розташування тексту, шрифти заголовків і самі матеріали здавалися страшно нереальними. Я кілька разів відкладав газету, заплющував очі й зітхав. Раніше зі мною такого не було. Тоді я читав газети набагато простіше. А що, власне, у них змінилося? Ні, газети залишилися такими ж. Змінився я сам.
Начитавшись газет, я чітко зрозумів один факт: становище Нобору Ватая в суспільстві ставало щораз міцнішим. З одного боку, наполегливою політичною діяльністю він утверджував свою репутацію молодого члена палати представників, а з другого — постійно вів колонку в журналі, друкував свої думки й погляди, виступав з коментарями на телебаченні. Я весь час наштовхувався на його ім’я, але ніяк не міг збагнути, чому люди щораз начебто зацікавленіше прислухаються до його висловлювань. Хоча Нобору Ватая з’явився на політичній сцені недавно, його вже зараховували до великонадійних молодих політиків, а за опитуванням, яке провів один жіночий журнал, він виявився найпопулярнішим політиком. Його вважали діяльним інтелігентом, розумним політиком нового типу, небаченого досі в суспільному житті.
Я попросив Цинамона купити журнал, куди дописував свої статті Нобору Ватая, а щоб не привертати до нього уваги, додав до списку кілька інших журналів, що не мали жодного стосунку до брата Куміко. Цинамон без жодного зацікавлення переглянув список і запхав його в кишеню піджака. Наступного дня журнали разом з газетами лежали на столі, а Цинамон, як завжди, слухаючи музику, узявся прибирати.
Вирізуючи із журналів та газет статті як самого Нобору Ватая, так і інших авторів про нього, я склав на нього досьє, що незабаром розбухнуло від зібраного матеріалу. За допомогою цих вирізок я спробував зрозуміти Нобору Ватая як політика. Зрозуміти, так би мовити, з нуля — як звичайний читач, забувши про неприязнь, яку ми відчували один до одного, й відкинувши будь-яке упередження.
Однак збагнути суть Нобору Ватая виявилося нелегко. Заради справедливості треба сказати, що його статті були непоганими, добротно написаними, логічними, а деякі з них навіть просто чудовими. Вони містили багато вміло обробленої інформації і навіть деякі висновки. Порівняно з тим, як вигадливо й наукоподібно він писав раніше, тепер його тексти були на кілька ступенів простішими й відвертішими. Принаймні зрозумілими для таких людей, як я. Однак за цією ясністю і доброзичливістю його опусів я не міг не помітити зарозумілості людини, яка ніби бачить інших наскрізь. Від затаєної в ньому злості в мене мороз ішов поза шкірою. Це тому, що я знав, що він за людина, який у нього пронизливий холодний погляд, яка манера говорити, а звичайна людина й не здогадувалася, що приховується за його словами. Через це я вирішив ні про що не думати, а простежити тільки за ходом думок в його статтях, що опинилися під рукою.
Та хоч як я в них вчитувався, скільки пробував бути неупередженим, не зміг зрозуміти, що він насправді хоче сказати. Кожний його аргумент, кожне твердження здавалися по-своєму логічними, але, взяті разом, урешті-решт заводили мене в глухий кут. Навіть підсумувавши всі подробиці, я не бачив виразної цілісної картини його світогляду. І не тому, що йому не вистачало чітких і ясних висновків. Вони були. Але він їх приховував. Нобору Ватая здавався мені людиною, яка в зручний момент відчиняє потрібні двері й, висунувшись назовні, голосно щось проголошує, а потім, хряснувши дверима, знову ховається.
Скажімо, в одній своїй журнальній статті він написав, що ніякі політичні та інші людські сили в сучасному світі не можуть стримати руйнівну енергію, породжену велетенською різницею економічного розвитку різних регіонів, і що згодом це призведе до лавиноподібних структурних змін у світі.
«Якщо зняти обруч з цієї бочки, світ перетвориться на велетенську купу й міжнародна мова моралі (хочеться назвати її „спільними принципами“), раніше самозрозуміла, перестане або майже перестане функціонувати. А щоб з цього безладу народилися „спільні принципи“ нового покоління, напевне, доведеться чекати довше, ніж думає більшість людей. Словом, ми стоїмо перед такою глибокою, довготривалою духовною кризою, що аж дух перехоплює. Тож, природно, внаслідок таких крутих змін Японія опиниться перед необхідністю докорінної перебудови повоєнного політичного, суспільного й духовного устрою. У багатьох галузях — політиці, економіці й культурі — доведеться починати з чистого аркуша, переглядати й закладати нові основи. Те, що раніше вважалося самоочевидним і не викликало жодних сумнівів, раптово втратить свою законність. Звичайно, у цьому разі з’явиться також добра нагода для перетворення Японії як держави. Однак, за іронією долі, у такий рідкісний момент ми не маємо напохваті „спільних принципів“, що потрібні як орієнтири для цієї „перебудови“. Можливо, зіткнувшись з таким фатальним парадоксом, ми розгубимось і замремо, коли помітимо, що нагальна потреба в „спільних принципах“ спричинена не чим іншим, як їхньою втратою».